Викладачі Літературно-науковий альманах Оригінальне слово маестро

До українськості через європейськість

Автор: Наталія Загоруйко
Юрій Шевельов: «Я занадто багато вклав себе в цю культуру, щоб пристати на її знищення…»

Праці Ю. Шевельова не випадково вже вдруге представлено у серії книг Бібліотеки «Дня» «Бронебійна публіцистика» та «Підривна література», адже ще задовго до початку цих проектів Роман Корогодський зауважив: «Його твори нам потрібні, щоб навчитися по-новому мислити, бачити, сприймати, руйнуючи залізобетонну клітку внутрішньої неволі». У новій серії маємо п’ятнадцять книг, але шістнадцять імен. На одній обкладинці імена Юрія Шевельова та Валерія Марченка стоять поруч. Це два голоси: очевидця початку терору ХХ століття та дисидента, політв’язня, якому не судилось дожити декілька років до падіння Радянського Союзу. Володимир Панченко у передмові зазначає, що сусідство цих імен на обкладинці однієї книжки лише на перший погляд може видатися несподіваним, адже обидва вони — і Ю. Шевельов, і В. Марченко — це українські інтелектуали з чітким усвідомленням національної ідентичності.

Враховуючи це, хочу звернути увагу на той факт, що на формування національної ідентичності як Ю. Шевельова, так і В. Марченка великий вплив мала культура Розстріляного відродження — у житті молодого Шевельова зіграла доленосну роль, про що далі, а для Марченка, який світоглядно належав до покоління шістдесятників, була інтелектуальним орієнтиром, бо саме від митців, яким удалось вижити в сталінських таборах та повернутись в Україну, вони перейняли естафету духовного розвитку (М. Коцюбинська): «Корінням українського шістдесятництва, — твердить Р. Корогодський, — було українське Відродження 20-х років». Сам Ю. Шевельов підкреслює, що життєдайними соками українського шістдесятництва, появу якого назвав вибухом легальної людяности, є «українське задавлене, але не забуте відродження двадцятих років». Учений робить посутнє уточнення: «Етика легальної людяности, що блискавицею протяла українську ніч післясталінських років, уперше постала не в Києві, Дніпропетровську й Львові, а на еміграції». Попри те, наголошує, що це ніяк не применшує заслуги І. Дзюби, І. Драча, В. Голобородька, Л. Костенко, І. Калинця та багатьох інших, бо «на еміграції це було справою прозріння, а на Україні це вимагало ще й МУЖНОСТІ». Мислитель також говорить, що одна з наскрізних тем його літературознавчих досліджень — тема української провінційності як гальма в розвитку культури — знайшла свій розвиток у дослідженнях Івана Дзюби, Валентина Мороза, Євгена Сверстюка.

«УКРАЇНСЬКІСТЬ НАЙБІЛЬШЕ ПРОМОВЛЯЛА ДО МЕНЕ ЧЕРЕЗ ЄВРОПЕЙСЬКІСТЬ»

І якщо, за свідченням І. Дзюби, шістдесятники інтуїтивно осягали значущість літератури 1920-х років, то Ю. Шевельов був безпосереднім свідком того, як Україна виходила на європейський рівень, а однією з найбільших удач свого життя вважав те, що бачив прем’єру «Маклени Ґраси»: «Є місця, — каже Юрій Володимирович, — відвідання яких сповнюють гордістю за людину, людський дух, навіть якщо ставитися до людини взагалі скептично. Для мене такими місцями були Акрополь у Греції, Нара в Японії, Тадж Магал в Індії, Ужмаль у Мексиці. І такі моменти. До цих належить вистава «Маклени Ґраси»». Ю. Шевельов пригадував, що «Маклена» пройшла дванадцять разів (прем’єра відбулась в «Березолі» 24 вересня 1933 р.) при напівпорожній залі, і тільки дуже мало хто бачив цей заповіт Л. Курбаса українському театрові.

Як зазначалось, феномен культури 20-х років мав доленосне значення для Юрія Шевельова — етнічного німця, який з дому по батькові мав прізвище Шнейдер, а по мамі — Медер. У спогадах «Я — мене — мені…» Ю. Шевельов пояснює, чому його батько царський генерал Володимир Карлович Шнейдер у 1916 році змінив прізвище: «Батько боляче відчував, вірою й правдою служачи Росії, підозри, які спадали на нього в армійських колах за його німецьке походження. Запало рішення змінити прізвище й навіть по батькові. Шукали прізвища […] воно мало б бути виразно російське без крамоли й зради. Вибрали Шевельов, по батькові — Юрійович». Досить цікавою є й історія власного ім’я Юрія Володимировича: «Десь коло сімох років, — пригадує він, — стався мій перший бунт. Він почався з відкинення мого імени. Мене охрестили Георгієм, а звали, малим, Жоржик. Тоді я не вмів вимовити ні ж, ні р, і в моїх устах Жоржик перетворився на Зьозю. Кличка прищепилася, і так мене в родині звали, спершу жартома, потім повсякчас. Такий надмір ніжности мені докучав, особливо тоді, коли я вже опанував спершу ж, а потім, не без свідомого зусилля, і р. […]. Тоді я заявив, що більше на Зьозю не відповідатиму, бо я вже великий, а це робить мене незаслужено малим. Але я не хотів і бути Жоржем. Тут уже, мабуть, говорив і патріотизм перших років війни з німцями. Французи, правда, були союзники, але все-таки краще було мати слов’янське ім’я. Так я став Юрій. […] Коло того самого часу, нагадаю, мій батько з Володимира Карловича став Володимир Юрійович. Гармонія поколінь»[…]

Переглянути повний текст публікації:

http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayina-incognita/do-ukrayinskosti-cherez-ievropeyskist