Викладачі Літературно-науковий альманах Оригінальне слово маестро

Світло «коцюбинськості»

Автор: Наталія Загоруйко
Вийшла друком книжка «У мерехтінні найдорожчих лиць»: Згадуючи Михайлину Коцюбинську»

Хотілося б одразу зазначити, що над виданням цієї книжки працювали люди дуже близькі Михайлині Хомівні, люди «на відстані серця» — Елеонора Соловей, Євген Сверстюк, Мирослав Маринович, Леся Демська-Будзуляк, Олексій Сінченко. Ідея назви «У мерехтінні найдорожчих лиць» — слова з таборової поезії Стуса — належить Василеві Овсієнку. Очевидно, що цими рядками названо спогади не випадково. Це є метафізичним продовженням їхнього духовного діалогу: завдяки самовідданій праці Михайлини Хомівни світ побачив епістолярну спадщину Василя Стуса, саме вона одна з перших заговорила про екзистенційне значення епістолярію поета й прагнула, за її висловом, окреслити феномен поезії Стуса без набридливої політичної міфологізації.

Володимир Панченко підкреслює, що ця робота була для Михайлини Коцюбинської, окрім усього, «моральною дією. Це означало, що вона не могла її не виконати». Ці спогади посідають гідне місце у мемуарному дискурсі шістдесятників. Також книжка щедро гаптована й посутніми вкрапленнями з «Книги споминів» самої М. Коцюбинської.

Книжка композиційно складається із чотирьох розділів: «Спогади» (тексти 45 авторів), «Публікації» (неопубліковані статті М. Коцюбинської, зокрема її передмова до майбутнього видання листів репресованого мовознавця «Кирило Осьмак: Автопортрет на тлі Владімирського централу»), «Листи і люди», де вміщено листи Катерини Коцюбинської до Марії Іщук, листування М. Коцюбинської з Е. Соловей, Н. Пилип’юк та листи Н. Світличної, О. Заливахи й Л. Плюща до М. Коцюбинської. Вдалим доповненням є четвертий розділ «Ілюстрації», де маємо дуже цінні та рідкісні світлини М. Коцюбинської різних років у оточенні її батьків, родичів, друзів-шістдесятників та колег.

Слова Івана Дзюби («Замість епіграфа») є певним настроєвим ключем до багатоголосся спогадів: «Водночас залишатися собою означало для неї постійно розвиватися, професійно зростати (за найтяжчих умов), не піддаватися догматизму, поборювати те «патріотичне» спрощенство, яке вона зневажливо називала «одноклітинністю». Адже зі свідчень авторів виразно постає образ інтелігента-європейця. Це дуже важливо, оскільки Михайлина Коцюбинська одна з тих непересічних особистостей, які руйнують міф про самозакоханий патріотизм українських інтелектуалів та визначають пріоритетні вектори розвитку нашої культури й зараз. М. Коцюбинська усвідомлювала, яку небезпеку може принести «зловживання гаслами», надмірність кон’юнктурного фразерства й застерігала від обмеженості «власною хатою».

Особливістю цих спогадів є те, що вони приватні, і саме завдяки оприлюдненню невідомих широкій аудиторії фактів постає образ відомої й невідомої М. Коцюбинської. Ось які характеристики дають небозі Михайла Коцюбинського її друзі та учні — «Рафінований літературознавець» (І. Дзюба), «Інтелігентне обличчя шістдесятництва» (Р. Корогодський), «Генератор толерантності» (Л. Танюк), «Берегиня пам’яті» (Є. Сверстюк), «Людина вчинку» (А. Пашко), «Хранителька» (С. Глузман), «Незламна шляхетність» (О. Кочерга), «Михася» (М. Горбаль), «Мама Михайлина» (І. Волицька-Зубко), «Велика котолюбка» (Віра Вовк), «Моя духовна мама» (Л. Маринович), «Королева анекдотів» (О. Сінченко), «Казкова фея-хрещена» (А. Диба).

Лесь Танюк каже, що якби був художником, то намалював би три окремі портрети Коцюбинської — «Михасі 1960-х, Михайлини 1980—1990-х і Михайлини Хомівни доби Незалежності». Автори ж спогадів із різної історичної перспективи, штрих за штрихом, творять її спільний портрет — емоційно насичений і осмислений в контексті епохи.

На тлі «хрестоматійних сюжетів» І. Жиленко — про те, як М. Коцюбинська підтримувала її у скрутну хвилину, детальних описів доби М. Плахотнюка, Л. Танюка, О. Зінкевича про роботу Клубу творчої молоді «Сучасник», проведення вечорів пам’яті В. Симоненка та відзначення, незважаючи на переслідування владою, роковин перепоховання Т. Шевченка 22 травня, поширення самвидаву, гуртування молоді навколо тих, кого Роман Корогодський називав батьками шістдесятників — Б. Антоненка-Давидовича, Г. Кочура, Н. Суровцової, І. Стешенко, проглядають і дрібніші, але дуже промовисті деталі. Наприклад, згадки про ватаги колядників у ті часи, коли за це виганяли з роботи. Зібрання української інтелігенції на квартирі Ольги та Павла Стокотельних, що була філіалом таких солідних «культурних сальонів», як помешкання Бориса Антоненка-Давидовича, Івана та Леоніди Світличних, Григорія Кочура, Ірини Стешенко. Свідчення про захист друзів-шістдесятників. Цікаві відомості щодо особистих стосунків та зв’язків із діаспорою тощо. А от інформація про гіркий гумор тих часів, коли називали один одного «сиденти» (ті, що вже сидять) й «досиденти» (ті, що вже «на черзі»), підказує молодому читачу, що назва спогадів Семена Глузмана «Рисунки по памяти, или воспоминания отсидента» це не просто вдала гра слів…

У спогадах виринає важлива риса характеру Михайлини Коцюбинської — її здатність освітлювати простір своєю присутністю. Коли автори намагаються описати ауру Коцюбинської, то у їхній свідомості виринають образи, які розкривають духовні виміри цієї людини, утворюючи один асоціативний ряд навколо концепту світло — висвітлюю у собі її присутність — і багато світла… — біле світло абсолюту — світло «коцюбинськості». Мабуть, у словах Володимира Панченка до певної міри знаходимо пояснення цього феномену: «…її голос мав значення камертона. Коли він звучав, здавалося, що повітря довкола стає чистішим».

Молодші автори спогадів (Л. Демська-Будзуляк, О. Сінченко, А. Диба, Д. Дроздовський, Н. Загоруйко, П. Ямчук) відверто зізнаються, що знайомство та присутність Михайлини Коцюбинської у їхньому житті було розкішним подарунком долі, а спілкування з нею означало те саме, що постати перед живою історією (саме таку характеристику дає О. Забужко своєму знайомству з Ю. Шевельовим). На переконання Алли Диби, темою особливого дослідження має стати ставлення та відносини Михайлини Коцюбинської з молоддю, а Мирослава Пінковська слушно зауважує, що майже за кожним із друзів М. Коцюбинської стояла своя неповторна історія, бо часом до друзів переходили вже діти друзів (зокрема саме так сталося з Олесем Обертасом, донькою пані Мирослави Роксоланою Свято, Тарасом Компаніченком, Олексієм Сінченком, Наталкою Кучер, Гербертом Нойфельдом і автором цих рядків).

Однак лише від молодого покоління і покоління прийдешнього залежить, чи продовжуватимуть цей культурний діалог, чи збережеться єдність поколінь і чи наші діти й внуки будуть знати, хто така М. Коцюбинська. Євген Сверстюк каже, що про життя Михайлини Коцюбинської потрібно буде написати окрему книжку. А це видання є першою спільною спробою у формі споминів наблизитися до правдивості відображення образу великої постаті, побачити у мерехтінні найдорожчих лиць виразний профіль дорогої людини.

 

Текст рецензії розміщений в Інтернет-версії всеукраїнської газети “День”:

http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayinci-chitayte/svitlo-kocyubinskosti