Викладачі Літературно-науковий альманах Оригінальне слово маестро

«Як не я, тоді хто! Не тепер, то коли?»

Автор: Наталія Загоруйко

20 вересня Івану Світличному минуло б 85 років

Іван Олексійович Світличний — знаний український поет, літературознавець критик, шістдесятник, правозахисник, лауреат Шевченківської премії. Побратими-шістдесятники були одностайними щодо його внеску в культурно-національну розбудову духовності ХХ століття.

«Без активної цілеспрямованої діяльності Івана Світличного, — зазначає Богдан Горинь, — не було б руху шістдесятників як історичного явища, не відбулися б ті процеси, що загрожували існуючому радянському ладові». Поетеса Ірина Жиленко у спогадах про Івана Світличного «Доброокий» наголошує, що Іван Олексійович був «збирачем людей», адже саме він зумів «зібрати» Григорія Кочура, Михайлину Коцюбинську, Аллу Горську, Віктора Зарецького, Євгена Сверстюка, Івана Дзюбу, Галину Севрук, Людмилу Семикіну, Веніаміна Кушніра, Опанаса Заливаху в «букет людей воістину прекрасних», бо «усі ми, — зауважує І. Жиленко, — зійшлися на світло його серця. Іван втягував у коло свого тяжіння все найкраще, найлюдяніше, найталановитіше».

•  Згодом Оксана Забужко у спогадах про інтелектуального лідера 1990-х Соломію Павличко, осмислюючи феномен «ефекту присутності» духовних авторитетів у житті суспільства, зауважує, що «двигуном українського шістдесятництва» була малопомітна для широкої аудиторії, але в КДБ добре знана постать Світличного, котрий «своєю особистістю якраз і надавав усьому тому рухові і духу, й форми. Бувають такі люди, — каже українська інтелектуалка, — здатні перетворювати світ, як воду на вино, самим фактом своєї в ньому присутності. За життя вони завжди перебувають ніби в центрі потужного магнітного поля: до них тягнуться, як на світло, навіть випадкові зустрічні». Цю думку потверджує лист Василя Стуса із заслання до Надії та Леоніди Світличних і Павла Стокотельного від 21 листопада 1977 року. В ньому не лише оцінено поетичну творчість побратима, а й виразно його вирішальну роль у кристалізації світогляду когорти шістдесятників: «Все найкраще в мені — це Іван. Усе найкраще в багатьох інших — од Івана. Він роздарував себе по проскурах. Виняткова роль, виняткове самопожертвування — без тіні докору». Друзі ж й соратники називали І. Світличного «архітектором шістдесятницького руху» (М. Горинь), «доброокий» (В. Стус), «двигуном шістдесятників» (Б. Горинь), «лицарем духу» (Г. Севрук), «нашою Говерлою» (Л. Семикіна), «садівником» (Р. Корогодський), «світлом у темряві» (Віра Вовк), «трудівником» (Є. Сверстюк), «носієм любові» (І. Калинець), «поетом і лицарем» (Л. Копелєв).

За статтею 62, ч. 1, КК УРСР «антирадянська агітація і пропаганда» Івана Світличного арештовували двічі — 1965-го і 1972 року. Після першого арешту за браком доказів поета відпустили, а 1972-го засудили до семи років таборів суворого режиму (відбував покарання в Пермській області) та п’яти років заслання в селищі Усть-Кан Горно-Алтайської області. Однак перехід від «волі» до «неволі» не був для літературного критика різким і разючим. Ще до арешту Іван Світличний не міг працювати за фахом, а його літературні твори, навіть без якогось антирадянського спрямування, не друкувалися лише через неприйнятність для офіціозу імені автора.

•  Іван Світличний писав дружині з табору, що «відставати, а тим паче зовсім втрачати форму мені не хочеться аж ніяк: це єдине, що мене найбільше тримає у відносно доброму стані і робить життя і в складних ситуаціях порівняно легким».

Саме тому він табірну реальність в однойменному сонеті охрестив «Парнасом», а в одному з листів до дружини, іронізуючи, писав: «Моє життя тече розмірено рівно, суворорежимно [натяк на перебування в карцері]. Для такої незібраної ліричної натури, як моя, це має свої переваги». Тобто неволя з усіма своїми невід’ємними «атрибутами» (цензура, брутальні наглядачі, тотальний контроль, ізоляція від світу) не лише не зламала особистість художника слова, а й «породила високий стан духу, надзвичайне його напруження, що вилилось в слово справжньої поезії».

Поет-дисидент у єдино дозволеному жанрі — листі — поєднує все дороге для нього як для літературного критика, поета, перекладача, лінгвіста, особистості. І хоч це не є творчість «на повний діапазон душі» (Є. Сверстюк), саме завдяки листам маємо не лише значну частину творчого набутку, але й інформацію про творчі наміри поети. Він пише до дружини: «У наших з тобою листах левина доля уваги припадає на літературні теми, мене це тішить, бо ж література і раніше становила і тепер становить солідну частку мого життя». І. Світличний — аналітик, людина раціонального типу, яка прагнула в умовах заблокованості рідної культури компенсувати втрати та вписати українську культуру у світовий контекст, подолавши її провінційність. За переконанням поета, «більшої втіхи, як мила серцю робота, на світі не буває», і саме це твердження давало змогу будувати свій культурний простір.

Переслідування та репресії лише загартували дух поета. Творча робота і книги, яким у житті І. Світличного належало особливе місце, були екзистенційно важливими, оскільки завжди допомагали йому залишатися над обставинами: «Загалом я був, є й, мабуть, уже й довіку залишусь невиправним оптимістом: таке в мене світовідчуття, коли є цікава робота, а я її знаходжу завжди — чи словник, чи переклади, чи просто читання (для філолога це також робота)». Життєве кредо цього лідера шістдесятництва суголосне з філософією стоїцизму і вдало відображене в сентенції Сенеки: «Хто володіє собою, той нічого не втратив».

•  Як відомо, І. Світличний був одним із найбільш завзятих бібліофілів, про його книжкові інтереси свідчать і «позалітературні» чинники: наприклад, виникали проблеми із житловою площею через кількість літератури, а в таборі із зони в зону його перевозили возом. Він просто жив книгою, у своїй бібліотеці мав добірні видання 1930-х, а помешкання Світличних розцінювалося сучасниками як альтернативний потужний інтелектуальний центр, де формувалася молода, незаангажована інтелігенція. До речі, сестра поета — відома правозахисниця Надія Світлична — після його смерті передала братову бібліотеку — 10 тисяч томів — Харківському національному університету імені В. Каразіна.

Одним із ключових моментів у становленні світогляду І. Світличного став «урок наукової чесності» від академіка Олександра Білецького, який, незважаючи на приязні стосунки, гостро оцінив перший варіант дисертації молодого науковця «Теорія літературного образу». Проте навіть після ґрунтовного доопрацювання І. Світличний відмовився подавати роботу до захисту: планував згодом видати її книгою під назвою «Рухома естетика», і тільки через репресії рукопис не вдалося видрукувати. У листі до дружини від 27 березня 1956 р. він зауважував: «Опрацьовуючи, знаходжу важливе, переробляю те, що зробив, але без цього неможливо. Через те і результати більш вагомі — дисертація не буде черговим зведенням цитат на тему про… Пишу, як для друку» […]

 

Переглянути повний текст публікації:

http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/yak-ne-ya-todi-hto-ne-teper-koli