Monthly Archives: березня 2015

Думки на папері Літературно-науковий альманах Студенти

ГУРТЯГА ТИ МОЯ, ГУРТЯГА…

Published by:

Сергій Буряківський

 

Я би про щось вам розказав, любі мої…

А розповім вам про гуртожиток!

Недарма ж кажуть, що в гуртожитку весело. Еге ж, чого тут тільки не побачиш. І це не тільки про людей, а й про тварин і навіть предмети побуту. Комічне і незвичайне можна знайти у найпростіших речах.

З чого розпочати? Мармиза нашої великої домівки – вишуканого радянського класичного стилю. Здалеку ця будівля нагадує бункер десь на Сьєрра-Невада. Обабіч – нібито акуратно підстрижені кущі, чиї зачіски робив сліпий перукар.

Та зовнішньо він вас не зацікавить, бо нічим особливим не вирізняється. Інтер’єр теж не блищить (навіть попри щоденні старання прибиральниць).

Я не для того вас сюди привів, не для знайомства з його зовнішніми даними. А для того, щоб проникнути у його зміст, а конкретніше – познайомитись з усіма порядками студентського дому.

Переступаючи поріг, вас радісно (ну, або й не дуже) може зустріти або прибиральниця (шанс – 1:20), або черговий вахтер (в нашому випадку – вахтерша із шансом 1:2, бо влна або є, або її немає). Далі – вузький коридор, який відразу вам нагадає, як це жити тюльці в банці. Особливо, коли метушливі студенти юрбою поспішають на заняття. Втім, у гуртожитку часто більш-менш тихо. До певного часу то та тихо, аж поки не наступить вечір – після ночі другий найкращий друг студента. А, може, й ворог, бо справ багато, а треба встигнути і пописати, і вивчити,, і поспати не забути (якщо, звісно, пощастить). Студент, якому вдалось виспатись, прирівнюється до олімпійського чемпіона, щоправда, без медалі.

І таких напівживих у гуртожитку – тьма-тьмуща. Знесилені, зацьковані навчанням, наче злими псами та накачані не одним літром випитої кави… Здається, що потрапив на зйомки серіалу «Ходячі мерці», де сам відчуваєш себе головним героєм. Головні персонажі – це першокурсники та їх невимовна тяга до навчання та різного роду подвигів. Про це писати нереально, це треба бачити.

Це все ще нічого. Окрім студентів є ще й інші жителі – таргани. От буває, спиш собі тихенько чи щось пишеш, або на кухні готуєш щось на вечерю, а це породження зла уже радісно біжить по стіні, аби встигнути привернути увагу і привітатися. Та як привітатися… на хвилі свого постійного тарганячого оптимізму помахати вусиками. Так-так, вони теж комунікабельні. Деяких можна навіть приручити. Одного разу навіть вдалося, на першому курсі. Білий (вони ще й різні за кольором бувають – руді, чорні, зелені) тарган на прізвисько Жора прожив під пластиковим стаканчиком близько 2-х тижнів, після чого його довелось убити. Шкода. Товариш був хороший. І таких, як він, як китайців на одеському ринку. А ще вони дуже живучі. Постаралась еволюція: зараз звичайним тапком їх не знищити, доводиться вдаватися і до молотка, і до напалму. Якби можна було би ще його використати. От такі вони брати наші менші.

Не менш дивними є й самі студенти. Особливо ця дивакуватість виявляється на кухні, коли всі дружно, ледь не б’ючись один з одним, намагаються завоювати місце на кухонній плиті. Часом складається враження, що щодня готують стільки, наче в когось має бути весілля. Головне – не залишати без нагляду свою сковорідку зі смаженою картоплею або каструлю з пельменями чи варениками. Бо заберуть. Студенти ж такий, народ вічно голодний. Особливо наприкінці тижня, коли ресурсів обмаль, а їсти хочеться. І ледь не в кожного прокидається клептоман, який дрімає п’ять або і шість днів на тиждень. Як у кого.

Ще стосовно життя на кухні. Зізнаюсь, іноді буває страшно туди заходити. Не всіх, виявляється, батьки навчили користуватись газовими приладами. Ось ідеш собі на кухню, наприклад, чайника поставити, аби закип’ятити води на чай. Заходиш, а там уже стоїть перший терорист-смертник із сірниками в руках. Увімкнена конфорка, газ іде, а ця самовбивця стоїть і вперто (нерідко примовляючи магічне заклинання у вигляді ненормативної лексики) намагається підпалити сірника. Чесно, хочеться тікати куди подалі від того. А як бабахне?…

Йдемо далі. По кімнатах. Там ще цікавіше, бо кожна кімната – осередок і внутрішній світ студента. Якщо ви завітали до затишного, чистенького помешкання – вітаю, вам пощастило. Бо, зазвичай, безлад і студентство – нерозлучні друзі. Гори немитого посуду, переповнене відро для сміття, розкидані зошити – все це вказує на те, що тут точно є Інтернет. Бо тоді можна зависнути у мережі. А як його немає… тоді і поприбирати можна. Дивний народ.

Про чистоту. Дякувати Богу, є прибиральниці. У нас то ще добре, вони виконують за студентів усю брудну роботу – прибирають зловісні кухні, туалети, миють коридори, виносять сміття. Але в стосунках з ними краще іноді бути обережним і дуже обачним. До прикладу, вранці, ідучи до туалету, ви можете наштовхнутися із проблемою: хочеться, а не пускають. «От коли приберу, тоді зайдеш», – цією фразою вбивається весь ваш спланований та продуманий діалог. А далі… хочеш – чекай, хочеш – в кущі, що під гуртожитком. Але свою справу маєш зробити. Ось така біда.

Зате в нас весело, особливо увечері, коли уся громада збирається у повному складі. Ідеш коридором: там десь музика лунає, там крики, там ще якась біда. Ось мій сусід любить покидатися ножами у двері. Треба ж якось розважатися та здобувати нові вміння. Респект. А щодо музики, то це у нас універсальна зброя і проти тарганів, і проти надокучливих сусідів. Тут діє принцип: немає різниці, подобається чи не подобається комусь музика, яку ви слухаєте, ваші сусіди зобов’язані її полюбити. Особливо, коли у вас є дві колонки на 10 кіловат. Намагатися протистояти такому злу – це те саме, що йти на танк з самим лише ножем. Зате весело. Дискотека щодня. І на «Сіті» ходити не треба, особливо, у свята. І музика, і компанія, і, звісно, багато-багато алкоголю… Ось так от.

В гуртожитку добре, хоч і трохи небезпечно. Тут завжди весело, цікаво, можна знайти багато пригод на свою п’яту точку. Бо ми, студенти – народ неспокійний, веселий, трохи дивний… але до болю в животі кумедний. І це факт.

Так-так.