Daily Archives: квітня 22, 2015

Літературно-науковий альманах

Будні психопата

Published by:

Сергій Швець

Ненавиджу цей стан, коли в тебе на столі лежить десять сторінок вже майже готового матеріалу, але ти не можеш сконцетруватись, нічого не пишеться, а якщо до завтра стаття не буде готова, тобі шеф знесе голову. Все, про що ти можеш думати – це сьогоднішній вечір, коли ти вийдеш на «полювання». Ні це не полювання на кабана чи лисицю, це шось більше, краще, азартніше, те, від чого кров закипає у венах!.. Ну ось, як завжди, вже час виходити, на годиннику рівно десята, час сутінок, мій час.

Засмічений провулок між двома будинками з глухими безвіконними стінами, якраз те, що я люблю найбільше. Небо усе в хмарах, не видно ні місяця, ні зірок. Ліхтарі розбиті, світла немає, це місце просто ідеальне! Як жаль що я не можу використати одне місце двічі. І ось вона іде, щасливий номер «27» у моєму списку. Дівчина, волосся світле, кучеряве, зріст 170-175, вага 50-55 кілограм, одним словом – ідеал! Я ж поки вона мене не помітила відступаю в тінь біля стіни, тепер мене не розгледіти і впритул. Як добре, що мої батьки-алконавти в дитинстві запирали мене в темній кімнатці по декілька годин, за будь-який непослух. Саме завдяки цьому я чудово бачу в темряві. Судячи зі звуку каблуків, вона вже зовсім близько, нафіг думки, нафіг все, зараз є важливіші справи. Вже звичним рухом рука лягає на рукоять загостреної до ідеалу небезпечної бритви.

І ось вона, моя красуня. Роблю останній глибокий подих і виходжу з тіней. Всього три невеликі кроки, і вона вже в мене в руках, ліва рука затуляє рот, аби вона не змогла кричати, права ж ніжним, плавним рухом миттєво перерізає горло. Ідеально, навіть не має сліду від розрізу, лиш декілька краплин крові вийшли назовні, але це лише допоки голова не відхилиться назад і кров не полляється веселим фонтаном. Мене переповнює радість!  І ось я стою над трупом молодої дівчини. Готово, можна іти. Грабувати? Гвалтувати ще теплий труп? Ну вже ні, я порядний психопат.

Ах… Як швидко летить час, щойно я був найщасливішим на всій землі, а зараз я знову сиджу за своїм столом і намагаюсь дописати статтю про бездарність нашого парламенту. І знову мені здається що наше буття безглузде і життя немає сенсу, але одне я знаю точно: сьогодні я спатиму як дитина.

Ранок. Кава, яка для мене вже давно втратила свій смак, робота, як все набридло. Єдине що тримає мене на плаву це мої шедеври – вбивства. Пора їхати на роботу. Знову метро, натовп, хто зна, може, одне з цих жалюгідних життів я заберу наступного тижня. Сьогодні середа – день пончиків, тож треба зайти в пекарню біля редакції і купити коробку, для своїх «друзів» та колег. І ось відчиняються двері редакції, як завжди начіпляю фальшиву посмішку і пригощаю всіх бажаючих пончиками. Вся редакція на вухах, всі говорять про нову жертву місцевого маньяка, як виявилось це 19-ти річна Литага Ніка Андріївна. Я одразу ж зробив сумну пику, але насправді все моє нутро сміється істеричним сміхом. Як добре що мої шедеври оцінюють.

Вдосталь натішившись совїми успіхами, іду до шефа, щоб занести статтю. Тільки ступивши за поріг його кабінету, він одразу ж кинувся кричати на мене, чому ще не готова стаття, я його затикаю показуючи папку з статтею. Він з насолодою читає кожне слово. І хвалить мене за чудово зроблену роботу. Після прочитаного мій шеф пропонує мені написати ще однну статтю, але цього разу не про оболтусів у Верховній Раді, а про вбивство. Серце забилося частіше і я запитую: «Випадково не про вбивство, що сталося вчора вночі?», відповідь виявилась ствердною. Я відразу погодився. Ось я вже їду на місце подій, це так хвилююче, я вперше побачу свою роботу двічі.

Натовп людей, декілька машин міліції і я фотографую труп. Лице в мене немов кам’яне, але в середині бурлять емоції. Як жаль, що я не можу насолоджуватись своїми шедеврами частіше. На мене зі скривленою пикою дивиться майор міліції, до якого я іду брати інтерв’ю. Задаю йому декілька питань, на які у відповід чую лише одне речення. «Чисте убивство, нічого не вкрадено, дівчина не згвалтована, це напевно був якийсь псих, ворогів у неї не могло бути». З вище сказаного автоматично послідувало питання: «Звідки така впевненість, що ворогів  не могло бути?». Він промовчав, лише подивився на мене поглядом повним ненависті і плюнув у мій бік, я вирішив закрити на це очі і  задав ще одне питання: «Як ваше ім’я? Мені треба для статті». Він навіть не підводячи очей сухо промовив: «Майор Литага Андрій Євгенович». Я ледве стримався щоб не засміятись в голос. Виявляється, це була його дочка! Ще ніколи я не почував себе таким щасливим, навіть після того як вбив своїх батьків!

Треба повертатись у редакцію, а дорогою спробую забрати посмішку з лиця.

Думки на папері Літературно-науковий альманах Студенти

ЧИ ЛЕГКО ЖИВЕТЬСЯ ЖІНЦІ В УКРАЇНІ?

Published by:

Сергій Буряківський

Так вже історично склалося, що жінка – це берегиня домашнього затишку, домогосподарка, вихователька дітей…

Та чи не здається часом нахабним те, що навішування подібних ярликів на представників прекрасної половини людства і породжує непорозуміння між жінкою та чоловіком? І подекуди ці непорозуміння можуть переростати у дискримінацію, гендерну нерівність чи навіть приховану (або й відкриту) війну?

Чому жінок так стереотипізують?

Питання до вас, колеги-чоловіки: чи часто думаєте про те, чи добре живеться дружинам, донькам разом з вами (або й без вас)? Чи знаєте ви, чого хоче жінка, що її турбує, чи все її влаштовує?

Звісно, Нострадамусом ніхто не народжується і, тим паче, не стає. Дар передбачення навіть розвинути в собі важко. Якщо чесно, про нього можна  взагалі забути, бо, згідно із «давньою традицією», жінку зрозуміти часом буває дуже важко. Ще важче здогадатися, що вона хоче сказати чи зробити.

Така от уже їх цікава природа.

А якщо вже справа і стосується добробуту вашої обраниці, то варто не просто задуматись, а й розібрати усе на пункти. На які саме, давайте розглянемо на прикладі простої української жінки.

Пункт 1: Матеріальна складова

Ні для кого не є секретом, що забезпечена жінка – щаслива жінка. Ніхто ж не хоче бути поруч з чоловіком, якщо він не може і одягнути, і нагодувати, і зробити подарунок не тільки на свято, але й так просто, без будь-якого приводу. Вже не кажучи про те, що утримувати треба не лише дружину, а й усю родину. Якщо жінка відчуває, що «щось йде не так» – уже зникає бажання продовжувати спільне життя зі своїм обранцем.

Пункт 2: Романтика

Запитання до представників обох статей: чи пригадуєте ви своє перше побачення, перший поцілунок, усі прогулянки містом, посиділки у кафе та інші романтичні дрібнички? Погодьтесь, що у кожного є такі спогади. Шкода тільки, що у більшості випадків вся ця ванільна кудись зникає разом із початком спільного сімейного життя. Звісно, що не в усіх, але все ж: коли востаннє ви дарували своїй кохані ті ж самі приємні миті, на які ви не скупилися у молодості, коли тільки намагалися завоювати її серце? Звичайно, якщо ваша дружина – романтично налаштована особа, то і сюрпризи потрібно робити відповідні. Бо інакше вона себе відчує непотрібною вам. Втім, це не означає, що ви повинні завалювати подарунками чи щодня водити її до дорого ресторану. Просто даруйте прекрасні миті навіть удома: романтична вечеря, випадковий подарунок, квіти. Хай це буде традицією, а вибір лишається за вами.

Пункт 3: Побутові жахи

«Гроза жизни – бытовуха», – так говорилося в одному мультфільмі. Тут все коротко і зрозуміло: якщо вас з’їдає рутина, домашні проблеми, сімейні негаразди, то будьте певні – жінка відчує все це «НЕдобро першою», а, отже, почнуться справжні проблеми, які можуть спалити всі мости сімейного щастя між вами. Тому, аби жінка була щасливою, не варто зациклюватися на побутових негараздах.

На превеликий жаль, сьогодні в Україні складається не зовсім гарна картинка. Згідно з результатами американської соціологічної групи Gallup, 33% жінок в Україні вважать себе такими, які страждають. Чому? На такий стан речей впливає не лише загальна ситуація в країні, а й характер стосунків у сім’ї, матеріальне становище, поведінка чоловіка та жінки тощо.

Але, як би там не було, щастя жінки – питання суб’єктивне. І неважливо, чи вона живе в Україні, чи в США, чи в Зімбабве. Її спокій, гарний настрій, впевненість у всьому залежить не тільки від її обранця, але й від неї самої. Це не означає, що кожен має бути «сам за себе». Щастя як кожного окремого, так і загалом необхідно творити разом, і тільки так. Відтак кожен чоловік, який бачить щастя своєї жінки, сам стає щасливим. І навпаки.

Відтак, усе, що не робиться, те робиться на краще. А це краще потрібно будувати зараз. І тоді кожен чоловік буде впевнений у тому, що обрав саме цю жінку, щоб прожити з нею усе життя. Вони існують для нас, а ми для них. Все ж так просто!

Думки на папері Літературно-науковий альманах Студенти

Моя дорога до університету

Published by:

Сергій Швець

Моя міні-подорож до університету починається, власне, не з самої дороги, а зі слів: «Агх, ну ще п’ять хвилин!» і залізання з головою під теплу ковдру. Але як казали класики, «Сон для слабаків», тому через силу встаю з ліжка і йду в душ. Нашвидкоруч беру перше, що випаде із суцільного безладу моєї шафи, одягаюсь і виходжу із дому. Яскраве сонячне світло боляче вдаряє в очі після виходу з темного під’їзду, але тішить те, що я можу хоч 5 хвилин прогулятись від дому до зупинки, перш ніж зможу дивитись на небо лише через брудне вікно аудиторії.

В навушниках грають вже давно звичні і навіть трішки набридлі пісні (але що поробиш, не треба було губити USB-кабель). На цю зупинку я приходжу вже майже 2 роки, а там з’являються все нові-і-нові персонажі, які нервово тупцюють на місці і поглядають на годинник. Персонажі різні, а поведінка одна, звісно, ніхто ж не хоче запізнитись на улюблену роботу чи навчання. Як тільки місцева публіка побачила маршрутку вони одразу ж підступили ближче до дороги щоб першими втрапити в тисняву, а якщо власник авто не дбає про нього, то і в сморід. Я ж чомусь люблю заходити останній, тим більше на моїй зупинці маршрутні таксі рідко забиваються, таке зазвичай стається через 2-3 зупинки. Зручно (наскільки це дозволяє крісло) всівшись, втуплююсь в вікно. Здавалося б, що там може змінитись, адже їжджу я цими дорогами ще з дитинства. Але завжди є люди за межами залізної 3-гривневої коробки за якими цікаво поспостерігати, будь-то мила літня пара, яка гуляє, тримаючись за руки, чи молода майбутня «мама», яка на останніх місяцях вагітності сидить на лавці, смокчучи цигарку (в душі сподіватимусь, що у неї зайва вага). Коли люди закінчуються, або просто ховаються в магазинах та кафе, що стоять біля дороги, завжди є хмари на які можна дивитись дозволяючи уяві доробляти їхні форми щоб вийшов, наприклад, вершник на єдинорозі.

Невже так швидко, подумки запитавши себе, простягаю 3 гривні водію, кажу дякую і замість «будь ласка» ловлю на собі тільки злий погляд, який ніби промовляє: «швидше забирайся звідси». Серед загальної метушні біля університету помічаю знайомого, що розмовляє з дівчиною, треба підійти привітатись, але він на це напевно не має часу, тому вдаючи що не помітив його проходжу повз. Пройшовши крізь двері, ледь не опинився на підлозі через трьох хлопців, які промчали, немов п’ятикласники, що поспішають до їдальні. «Одразу видно — фізкультурники», – подумав я і всівся на затерті, напевно, колись зроблені під шкіру, диванчики. До занять залишилось хвилин 20, тому з чистою совістю можна ще трішки відпочити.