Інтерв’ю з випускниками

Інтерв’ю з Оксаною Грушанською

Грушанська Оксана Юріївна – випускниця факультету української філології та журналістики 2018 р. (кваліфікація – магістр. Журналіст). Журналістка, редактор, сценарист. Працює в команді незалежного кінопродакшну Real Stories Production (сфера документального кіно, соціальних відеопродуктів та анімаційних фільмів).

Оксано, що спонукало Вас обрати фах журналіста і стати студенткою факультету української філології та журналістики Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка?

Я знала, що буду працювати журналісткою ще в 6 років. Мій дідусь Василь Добровольський – журналіст, і я з дитинства захоплювалася його роботою: репортажі з місця подій, інтерв’ю з цікавими людьми, «злободенні» замітки… І після їх публікацій у газеті місто змінювалося на краще. До прикладу, після одного з його матеріалів, керівництво міста прийняло рішення про облаштування скверу на мікрорайоні Жовтневий.

Я мріяла працювати в Києві, але Кам’янець-Подільський дуже особливе місто, тому вирішила навчатися саме в Університеті Огієнка.

Розкажіть, будь ласка, про свої студентські роки. Чим запам’яталися роки навчання на факультеті української філології та журналістики?

Уже перший рік навчання на факультеті української філології та журналістики дав зрозуміти: попереду щось грандіозне. У нас була неймовірна група, у кожного – іскри в очах, прагнення щось писати, змінювати світ. На другому курсі ми навіть випустили перший випуск власної газети! Шалена злагодженість, цілісність, відповідальність. І водночас – якийсь неймовірний креатив. Здавалося, що для нас немає нічого неможливого. І це те, за чим я зараз шкодую – що, на жаль, не вдалося це відчуття єдиної команди пронести до останнього курсу. У нас кожен мав свою особливість, зачіпку, талант: Інна Вікнянська писала дуже образну прозу, Олена Митрофанюк – робила чудові аналітичні матеріали, Катя Дядюк – влучно поєднувала текст і зображення, Богдана Хома – створювала сильні есеї з тонким гумором.

Кого із викладачів згадуєте?

Усі наші прояви своїх сильних сторін стали можливими лише завдяки увазі та сильній теоретичній базі зі сторони викладачів. Варто зауважити, що вдячна всім без винятку, і що кожна дисципліна закладала фундамент для подальшої успішної практики. Я хочу виокремити п’ятьох викладачів, яких про себе відзначаю як тих, хто загартував мене як майбутню журналістку: Олександр Волковинський дав надпотужну теоретичну базу з історії та теорії тексту, а потім відточував наші стилі своїми коментарями та заувагами під час практичного написання матеріалів; Оксана Почапська представила багато потужних інструментів для роботи над інформацією; Олена Колупаєва – їй я завдячую за любов до режисури та сміливість, яку зараз виявляю в своїх перших спробах режисерської роботи; Сергій Волковинський «осучаснив» багато філософських підходів, я вдячна йому за «Клуб Практичної Філософії»; Наталія Загоруйко дала ключ до розуміння українських інтелектуалів.

Які навики Ви здобули під час навчання в університеті? Зважаючи на Ваш практичний досвід, як Ви вважаєте, які предмети потребували більш детального вивчення?

Навчання в університеті дало багато навиків, та, певно, один з найважливіших – це робота з інформацією. Пошук, оброблення, систематизація, – це все стало в нагоді. Як і висока адаптивність та вкладання в дедлайни. І хоча всі ми під час навчання часом нарікали, що не вистачає практики, зараз можу стверджувати, що одне з найбільш корисного, у що можна вкладати час в університеті, – це у вивчення теорії та створення певної гуманітарної бази. Тому що практики буде вдосталь після, а от часу на прочитання необхідної літератури, вироблення смаку, дослідження різних напрямів та, ще раз наголошу, можливості просто читати потім буде значно менше.

Одразу після закінчення навчання Ви переїхали до Києва й працевлаштувалися. У яких проєктах (програмах) Ви працювали?

Так, одразу після навчання я переїхала працювати в Київ. Спершу пів року пропрацювала на телешоу «Все буде добре» телеканалу СТБ, потім стала журналісткою, а згодом – редакторкою щоденного ток-шоу «Говорить Україна». Наприкінці зими мені запропонували роботу в команді незалежного кінопродакшну Real Stories Production, який займається зйомкою документального кіно на тему захисту прав людини. Їх слоган: «Про права людини – мовою мистецтва». Робота в цій команді поєднує в собі навики журналіста та сценариста. Це дуже цікаво, і тут стають у нагоді всі знання та вміння, отримані як під час навчання в університеті, так і з попереднього місця роботи – редактора телевізійного ток-шоу «Говорить Україна».

Ваша робота передбачає спілкування з людьми, в окремих із них непрості життєві обставини. Що Вам допомагає знайти спільну мову з ними? Які є складнощі і як Ви їх долаєте?

«Говорить Україна» – це, звісно, окрема сторінка життя, тим паче професійного. Робота там передбачала зокрема спілкування з людьми в непростих життєвих обставинах. Потрібно було тримати баланс між професійністю – дізнатися необхідну інформацію, та людяністю – слідкувати, щоб людина нормально себе почувала, заспокоювати, коли це необхідно, і підтримувати. Мій найбільш улюблений тип роботи був, коли доводилося працювати над темами в стилі «чекаю на тебе». Коли пів дня спілкуюсь з дівчиною в Литві, а потім пів дня – з її братом із Тернополя. Вони не бачились 35 років, і хлопець навіть не знав, що в нього є хтось рідний: він ріс у дитячому будинку. А сестра всі 35 років не могла його знайти, їх розлучили батьки, коли посварилися й розійшлися. Дуже важка й трепетна історія, яка двічі «зривалася» – спочатку на кордоні виявилися проблеми з документами, а потім відмінили рейс. Але зустріч, яка врешті відбулася, вартувала всіх зусиль. Як сказали вони обоє: це був найцінніший день їхнього життя.

Дехто вважає професію журналіста романтичною. Насправді, це важка й ненормована робота. Як плануєте свій вільний час?

Мій дідусь перед тим, як я остаточно йшла подавати оригінали документів на спеціальність «Журналістика», запитав мене, чи добре я подумала. «У журналістів не буває вихідних. Голова буде весь час зайнята пошуком нових тем, форм для вираження ідей чи самою роботою над матеріалом». Зараз я розумію, що він мав на увазі. Тому я не уявляю, як в цій професії можуть бути люди, яким робота не подобається, для яких це лише спосіб заробітку. Заздалегідь розпланувати свій вільний час неможливо. Навіть у день перед весіллям мені подзвонила продюсерка з проханням терміново відзняти частину матеріалу, якого не вистачає. І я кілька годин провела за зйомкою, паралельно готуючи шпильки на весільну зачіску й складаючи композиції з квітів. На щастя, мій чоловік з розумінням ставиться до моєї роботи, яка передбачає і ненормований робочий день, і часті відрядження.

Журналістика – це творча діяльність. Ми спостерігаємо за Вашими дописами, рецензіями. Що Вам найбільще подобається: публіцистика, проза чи вірші?

Не можу сказати, що подобається щось одне. Приваблює якраз можливість «переключатися» між різними видами діяльності. Я думаю, коли вже починаєш працювати з текстом, – важко зупинитися на якомусь одному форматі. Ти весь час шукаєш нових слів і нових форм для вираження своїх думок та почуттів.

У чому секрет Вашого успіху? Які плани на майбутнє?

Одна з фраз, яку я постійно тримаю в голові: «Результат – це кількість спроб». Я не вірю в талант, як такий, але вірю в сто тисяч годин, які потрібно провести за практикою того, чим хочеш займатися і далі. Я хочу і далі розповідати історії про людей: надзвичайних в тому, чим вони займаються, сміливих і вразливих, чесних, рішучих, боягузливих, ніжних, різних.

Дайте поради студентам, як правильно планувати свій час, визначати пріоритети?

Студентам, які здобувають фах журналіста, я б порадила вже з першого курсу шукати ЗМІ, з якими хочеться працювати, писати на пошту редакції і просити завдання. Навіть якщо не опублікують, ви отримаєте фідбек. Друге – не боятися цього самого фідбеку, часом редактори під час відбирання матеріалів орієнтуються на власний смак та стиль. Час, вкладений у практику, окупається в ста відсотках. Не боятися братися за нові теми, це, по-перше, розширить кругозір, а по-друге, ви зможете доступною мовою пояснити читачеві, у якого теж може не бути бекграунду з цієї теми. І ще – багато читати. «Пиши, скорочуй», – як на мене має бути настільною книгою журналістів.

Які Ваші побажання almamater?

Підтримувати студентів у їх креативних ідеях та діджиталізуватися.

Людмила Горчак, керівник відділу навчально-виховної роботи і гуманітарної освіти

 

Інтерв’ю з Сергієм Швецем

Швець Сергій Анатолійович – випускник факультету української філології та журналістики 2018 р. ( кваліфікація – магістр. Журналіст ). Журналіст-міжнародник UA: Перший

.

Що спонукало Вас обрати фах журналіста?

Це насправді дуже цікава історія. Я її всім розповідаю. Коли мені було

 років 7, побачив по телевізору журналіста на ім’я Сергій Швець. В принципі тоді й вирішив, що теж стану журналістом. Бракувало лише окулярів як у нього, але згодом зір впав і я теж тепер в окулярах.

Зараз він правда став депутатом від Слуги Народу… Тому таке собі в мене натхнення стало, ну але що ж.

Розкажіть, чим запам’ятались студентські роки? І хто з викладачів запам’ятався?

Ох. Ну, це були одні з найкращих років. Здебільшого тому, що була неймовірна кількість вільного часу на все, що хотілося. Книжки, друзі, якісь тусовки, закоханості і все так. Це, напевно, період найактивнішого розвитку. За 5 з половиною років університету я, як мені здається, дуже сильно виріс як людина.

А щодо викладачів. Кожен по своєму запам’ятався, але найбільше напевно Оксана Іванівна Почапська. І я так кажу не тому, що вона це інтерв’ю потім читатиме.

Пригадуючи студентські роки, є щось таке про що Ви жалкуєте?

Ні, немає такого. Одне з того, чому я навчився за студентські роки це ні про що не жалкувати. Бо навіть, якщо зараз здається, що це було дуже тупо чи просто якийсь неприємний досвід в результаті, то тоді, в той момент, це було те, чого я хотів і це було те, що мені потрібно. Думаю задля того аби бути нормальною людиною зараз, потрібно поважати себе в минулому.

Чи спілкуєтесь Ви зі своїми одногрупниками? І чи працюють вони за фахом?

Так, спілкуюсь. З однією навіть зустрічаюсь. Ще з кількома просто підтримую зв’язок. Іноді приїжджаємо одне до одного в гості, або навіть якісь свята разом зустрічаємо.

Половина, напевно працюють за фахом, або, принаймні, кимось наближеним до журналістики.

Під час навчання в університеті, Ви брали участь у конкурсах і заходах?

Так. На першому курсі грав у КВН. Найгірша помилка в моєму житті.

Який Ви маєте досвід в медіа?

Колосальний. Працював у всяких трешових регіональних ЗМІ,  на кількох сайтах, каналах. Але по суті це дуже мені мало дало знань про журналістику. Аж доки я не потрапив у ЗМІ, де дотримуються журналістскьих стандартів  і намагаються зробити по-справжньому якісний продукт. Це я про Суспільне говорю. Тобто по відчуттях і за трудовою книжкою в мене стажу десь роки півтора.

Ви писали про Сергія Швеця і «таке собі натхнення». То де зараз Ви черпаєте натхнення?

Ну, про Сергія Швеця це був трішки жарт. Я просто не поважаю журналістів, які б вони не були, які йдуть в політику.

А щодо натхнення, то я вважаю, що це все дурня, яку вигадали поети і художники. При чому такі собі поети і художники. Журналістика це професія. Журналіст має бути професіоналом, який може працювати в будь-яких умовах, незалежно від того чи є в нього якесь уявне натхнення чи ні.

У чому секрет Вашого успіху?

Якщо завдання про успіх, це ще не значить, що я успішний. От коли я отримаю пулітцерівську премію… Тоді, можливо, я буду вважати себе успішним. А поки що я просто працюю журналістом. Не погано працюю, не супер класно. Але якщо вважати за успіх те, що я не роблю ноготочки на дому, то так я успішний! А секрет мій в тому, що я просто прошйов  з десяток співбесід на журналіста, сценариста і всяких різних видів писак. Інколи працював за смішну зарплатню щоб отримати досвід, іноді просили писати якусь дурню, щоб можна було далі працювати і робити не дурню.

Загалом потрібно працювати.

Які плани на майбутнє?

Це максимально важке питання. Коротка відповіль – я не знаю. В мене немає планів. Якщо трішки довше, то я стараюсь жити якомога більше сьогоднішнім днем. Бо мене немає ні в минулому, ні в майбутньому. А зараз я є. Тому найдальші мої плани на майбутнє це довести до кінця  інтерв’ю.

Дайте пораду студентам: як планувати час, ставити мету і визначати пріорітети?

Мені б ще хтось таку пораду дав. Абсолютно не вмію робити цього сам. Закриваю очі, тикаю палцем і тут БАХ – моя мета. Час не виходить планувати через часто ненормований графік. А з пріорітетами.. Ну, це суто за відчуттями. що здається важливим те і роби. Я так живу. Провичвся так 6 років майже в універі, не здавши жодну сесію вчасно. Бо були іспити, а були пріорітети інші.

Що Ви можете побажати університету?

Побажати університету можна лише ще щонайменше 100 років процвітання і першого місця у сотні найкращих ВНЗ України. Для мене він таким і є. Бо багато в чому цей університет зробив мене тією людиною, яким я є зараз.

 

Інтерв’ю з Тетяною Ясінчук

Кам’янець-Подільський національний університет не безпідставно може пишатися підготовленими спеціалістами різних галузей. Щорічно факультет української філології та журналістики випускає у світ десятки висококваліфікованих фахівців.

Ми мали змогу поспілкуватися з талановитим режисером-мультиплікатором, педагогом, автором тренінгів і майстер-класів, а за сумісництвом випускницею кафедри журналістики національного університету імені Івана Огієнка – Тетяною Ясінчук. Про нові проекти, «ліплення» особистості й мотивацію, «флірт» з життєвими проблемами, персики на вершечку дерева та огірки на базарі нижче у розмові.

 

  • Ти різностороння особистість – займаєшся пластиліновою анімацією, фотографією, навчаєш дітей мультиплікації, ініціюєш проекти з медіаграмотності. Яким своїм дітищем пишаєшся найбільше?
  • Це дуже важке для мене питання, якщо чесно. Бо що означає «пишатись»? Щойно я побувала на трьох різних словниках, щоб зрозуміти, що мають на увазі, коли про це говорять.

Якщо це про «гордість», то в мене нема її майже, єдине, що приходить в голову, то це моя майбутня дисертація, можливо, нею буду. Але це не точно.

Якщо про «пишатись» як отримувати задоволення від якогось факту дійсності, то я не роблю таких речей, від яких його не отримую. Але це таке, перманентне задоволення, спокійне. Отримую задоволення від подорожі, від того, що мої учні ростуть, чи коли змокаю до нитки під раптовим дощем, від того, що йду на базар зробити якісь покупки, від всіх своїх виборів у житті, від спілкування і просто факту існування людей, які мені близькі, від того, що зараз відповідаю на питання, теж.

Якщо про «індивідуальність, особливість» мене як індивіда, і сукупність того, як історично склалось моє життя, то теж не знаю.  Якби будь-хто інший був на моєму місці, і жив моє життя, то він би все міг зробити так само, думаю. Інколи я шкодую, що люди не народжуються по четверо з однієї яйцеклітини, як деякі види броненосців. Уявляєте, я була б у чотирьох ДНК-однакових екземплярах. У кого з нас брали б інтерв’ю?

  • В одному з інтерв’ю ти розповідала, що для щастя варто лише «почитати хорошу книжку, позайматись орігамі, відзняти нову роботу». Які ще захоплення маєш?
  • Конкретно зараз мене захоплює скульптура і програмування, написання скриптів до комп’ютерних ігор. Я працюю над своїм проектом «Хюманси» в скульптурі, а саме – втілюю Метаморфози Овідія. Це одна з моїх улюблених книжок, і результат дуже мені подобається. Програмування ж – зовсім малознайома для мене область знання, але в нас з комп’ютерами дещо подібний спосіб мислення, тому я не втрачаю можливість вчитись, слухаю один з відомих курсів Гарвардського університету – CS50 «Основи програмування». Він є онлайн, навіть перекладений українською.

З того, що мене ще захоплює – вивчення мов. Раніше це було якось рутинно, незрозуміло, формально занадто. Але з часом я знайшла такий алгоритм і такий метод, який підходить саме мені. І налаштувала свій мозок на потребу у вивченні мов, звичку. Якщо б зараз мені дали можливість переобрати налаштування моїх базових «талантів», я б обрала знати багато мов різних мовних груп. Це насправді більше, аніж просто інформація чи комунікація вдала. Володіння мовами – це ще й володіння конотатом, культурним кодом, історичним контекстом, мовною грою, болючою сатирою, вираженням якнайточніше своїх думок словами, інший погляд на світ, який ти нібито знаєш. В мене у шкільному класі висіла табличка «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти – людина». Коли я стала людиною вчетверте, я зрозуміла, про що йшла мова.

  • «Ліпіть себе і свою свідомість з яскравого та якісного пластиліну!» – під таким гаслом пройшов один з твоїх тренінгів. Що допомагає і що заважає тобі «ліпити себе»?
  • Мені особисто дуже заважають патріархальні порядки українські і влада, про яку писав Фуко. Мені «пощастило» народитись з статевим хромосомним набором ХХ, і тому я не в домінантній групі соціуму. І тому деякі не дуже інтелектуально багаті представники роду гомо сапієнс (хоча в сапієнс є після цього сумнів), часто вважають, що я маю зважати на ті рамки чи стереотипи, які вони собі придумали чи в собі підтримують. Я деколи відчуваю сум та злість, коли якісь малознайомі люди намагаються нав’язувати свою думку, якої я не питаю і яка мені не цікава.

В Україні є ще одна така тенденція, яка відверто заважає, коли ти хочеш втілювати якісь проекти, чи реально робиш круті речі – «совкове наслєдіє». Це більше вже вросло в українську свідомість як тип мислення, тип управління і «виховання» (коли тобі з дитинства якісь речі називають «правильними», бо так вважає вирощений іншою системою індивід, якому можливість дозволяє на тебе впливати). Коли ти дорослішаєш, ця от системна бінарна опозиція мислення, залита на базовому рівні твого світосприйняття, дуже заважає розуміти і сприймати світ всеціло, не надаючи йому відтінків і не плутаючись у нав’язаних шаблонах. Коли позбуваєшся, відчуваєш легкість, і можеш вже крім «добре»-«погано» аналізувати причини і наслідки, бачити історію не затьмареною, відкривається стереометричне зображення замість двох точок і лінії між ними.

Є ще й механізми всередині себе, які теж заважають робити те, що ти насправді хочеш. Різні псевдо бажання, шаблонні такі думки, схеми, які просто для тебе є бар’єром, всякі «не можу», різні «як люди скажуть», і таке подібне. Але, як виявилось, з ними працювати легше, і люди вже придумали для цього когнітивно-поведінкову терапію і психоаналіз. З часом це стає навіть справді цікавим і захоплюючим – витягнути з себе чергову когнітивно-поведінкову схему і розібрати на маленькі деталі, розкласти цей конструктор по кольорах, історичній послідовності, на причинно-наслідкові зв’язки. Після цього перестаєш розуміти людей, які кажуть «I’m fine», але при цьому сидять за столом у власному домі, який горить (тобтоу купі власних психологічних проблем, які руйнують реальне життя).

  • Як університет впливає на процес «ліплення» особистості?
  • В певний момент свого життя люди думають, що вони унікальні, їх думки єдині та неповторні, ніхто ще так не думав, не робив і тд і тп (часто у пубертаті та підлітковому періоді, коли лише вступають\не вступають в універ). Згодом – що допомагати і заважати тобі себе ліпити може соціум, і тому всяким чином намагаються боротись, змиритись чи підлаштуватись під соціум. Це, коли проходять курс соціології в університеті, а саме – теорії щодо впливу індивіда на соціум і соціуму на індивіда. Після того. наступає період інструментарію – ти обираєш те, що хочеш розвивати, щоб досягти якихось соціальних цілей, а також певним чином твої бажання і потреби були задоволені. Тобто, обираєш потрібні спецкурси, ходиш на лекції інших факультетів, прогулюєш нецікаві курси, щоб встигнути опанувати потрібні та цікаві. Потім, з часом, і приймаючи себе по частинці, розумієш, що ти – tabula rasa, чиста дошка, на яку досвід, історичні умови, анатомічні особливості й набуті ментальні механізми просто нанесли соціальний візерунок, перетворивши тебе в людину соціальну. Про це ти дізнаєшся, якщо відвідуєш історію філософської думки. На всіх курсах і предметах ти починаєш розуміти, що ніяк не унікальний, а такий ж, як всі інші люди на планеті. І жодні твої думки не були і не будуть єдині, і ніяке колесо придумати ти не здатен (приблизно 3 курс університету, друга соціалізація успішно завершена). І тут починається постмодерн, в якому ти просто обираєш спосіб і метод, який підходить саме тобі. Починаєш вперше слухати свої власні бажання, куди ти насправді хочеш розвиватись і яким чином, чи що приносить тобі задоволення. Чомусь цей прикрий період зазвичай збігається з кінцем 4 курсу, коли ти мав би вже все визначити про себе і знати, де ти хочеш працювати, і вже типу бути «успішним», але ж ми з тобою розуміємо, що не є. І ти, звичайно, цілком історично визначено, тонеш в симулякрах доти, доки не вступаєш на магістратуру, намагаючись розібратись хоча б у чомусь, знати точно хоча б щось, у чому пізніше ти хочеш бути впевненим і точним . Або йдеш на роботу, якщо бачиш, що ця повінь знання от-от тебе накриє з головою, і обираєш розбиратись на практиці з тим, що напряму має бути твоєю спеціальністю.

Ще один плюс університету в тому, що ти можеш таки опанувати науковий метод і методологію, взяти на озброєння всі інструменти, які знадобляться тобі пізніше, навчитись розбиратись у тонні непотрібної інформації, щоб знайти потрібне речення, за ніч читати список літератури на сто книжок, а також – випробовувати власне везіння на іспитах. Або просто – утвердитись у тій думці, що університет був тобі не потрібен, повернутись з легким серцем додому, і продавати на базарі огірки і далі.

Є ще така категорія людей, які патологічно люблять вчитись, отримувати знання і вічно щось аналізувати, перевіряти якісь теорії, проводити якісь експерименти і бачити тенденції. Мені не дуже пощастило, що я – саме з таких. Зараз я часто думаю про наступну свою освіту, дуже скучаю за цією формою отримання знань, хочу наступного разу написати дисертацію і мати  PhD, готуюсь, збираю матеріали по своїй темі, звужую тему. Але, яка ж парадоксальна істота людина, водночас і шкодую, що не можу повернутись додому з легким серцем і продавати на базарі огірки)

  • Ти відзначала, що «політика і громадська активність – для людей, які не знайшли себе у творчості». Як тоді бути з фахом, що ти обрала – журналістикою, яка балансує між творчістю і політичною й громадською активністю?
  • Назараз я нею не займаюсь. А якщо б займалась, то мусила б балансувати, якимось чином. Моїми улюбленими жанрами досі є художньо-публіцистичні, які оперують образом, вони назараз майже трансформувались і зникли, бо суспільство не здатне до глибшого ґрунтовного осмислення. Інформаційний потік став супершвидким і капіталістичним, в такому темпі індивід набуває уламково-кліпове мислення. Чи цікаво в такому середовищі вести інтеракцію з читачем? Особисто мені – ні. Хоча я дуже радію, що є люди, які мають на це сили, натхнення, і які пишуть хорошу аналітику, чи знімають якісні матеріали в Україні.

І у нас цей баланс не є в хорошому стані і на достатньо якісному рівні, на жаль. Коли подорожую в інші країни, це дуже видно. Якість української журналістики, і її «історичні досягнення». Я досить довго працювала в журналістиці, ще коли навчалась. Щоб зрозуміти, що не хочу продовжувати.

  • У тебе за спиною створення мультфільмів, кліпів, соціальної реклами. Над яким проектом зараз працюєш?
  • Саме зараз у анімації – ні над яким. І це – чудово. В мене є достатньо часу, щоб подумати, що відбулось за ці роки, проаналізувати безліч різних речей, зважити власні бажання і можливості. Іноді наступає такий час, коли ти обдумуєш власний курс і вносиш у нього ті корективи, які призведуть до бажаного тобі майбутнього. Це, напевне, така найсолодша свобода для мене, коли я розумію, що можливо все, чого я хочу. Що не існує заборон, не існує страхів, не існує жодних рамок чи бар’єрів. Що, якщо я захочу, через якийсь час я можу купати африканського слона в Індійському океані, або стригти овець в Австралії, чи писати комп’ютерні гри, чи дивитись на фінський ліс з вікна зранку з кавою, чи вести соціально-спрямований канал, чи створювати голографічні скульптури.
  • В одній із статей ти писала, що «щастя – особливий вид флірту з життєвими проблемами». Як перетворити цей «флірт» на довготривалий «роман»? Що тобі допомагає впоратися з негараздами?
  • Можливо, в цьому і є відчуття, що ти живий – що неможливо перетворити «флірт» у «довготривалий роман»? Коли щастя стає постійним, ми не можемо розуміти його цінність, воно перетворюється в буденність. І стає звичною зоною комфорту. Я більше схильна до виходів з зони комфорту, я ризик-позитивна людина, для мене в цьому і полягає відчуття життя – ніколи не знаєш, що трапиться далі, тому цікаво надалі дивувати саму себе. В мене є таке правило, не залишатись в кімнаті, де мені не цікаво. Це і про людей, і про проекти, і про соціум. Я працювала ці роки у Чортківській міській музичній школі, в маленькому провінційному містечку, схожому на шоу Трумена. І чого я боялась ці роки найбільше, що в якийсь момент я просто змирюсь з цим всім, з цим нульовим прагненням до розвитку, з цим «добре так, як є». Тому я починала проекти тут і їздила в різні місця, щоб вихід з цієї зони комфорту був постійно, і не звикати до поганенького, але стабільного. Як для мене, то це було б рівноцінно смерті, така обстановка без жодних ризиків, вона нежива для мене.

Щодо негараздів, то мені дуже подобається таке їх розділення англійською, як misery і suffering. Перші – чисто такого практичного порядку, страждання від бідності, від того, що ти на соціальному дні, що в тебе немає грошей, щоб купити нитки з голкою і зашити взуття, щоб хоч якось пристойно виглядати. Другі – це внутрішні екзистенційні, такі як відчуття самотності постійної, страждання самого буття людиною, страждання через смерть, емоції, через власну таку нікчемність, власне існування. З першими в мене все непогано, я здатна про них навіть жартувати, думаю, це нівелюється процесом творчості в деякій пропорції. Врешті-решт, можна знайти якийсь мемчик з К’єркегором, Ніцше, Сартром чи Камю і посміятись. А якщо його нема, то зробити. З стражданням екзистенційним механізми дещо інші. З ними так просто не виходить, і ти змушений усвідомлювати і приймати їх, розуміти. З часом вони стають тобі передвісниками, коли щось йде не так. Коли щось не продумане до кінця, коли ти щось витісняєш у підсвідомість, або коли сублімація дає лише частковий результат, залишаючи осад, який накопичується. З ними мені особисто дуже допомогло не мати жодних в житті надій і очікувань. Після того, як перестаєш цим користуватись, страждання і негаразди меншають, і ти вирішуєш їх в порядку виникнення. Або – так : «Якщо життя – це страждання, і зараз я мушу екзистенційно постраждати, то давайте одразу всі. Йой, най буде»

  • «Чітка мета – перший крок до будь-якого досягнення». Що на твою думку допомагає досягнути успіху?
  • «Досягнути успіху» – звучить, як «досягни драбину з гаражу, щоб зібрати нарешті ці персики з вершечка дерева». Для мене особисто поняття «успіху», крім як примарно визначеного якимось соціумом, не існує. Це, швидше, вимірюється у мені задоволенням від процесу і результатом у тій площині, у якій я хотіла б його бачити. Навіть без якоїсь оцінки по «-надцятибальній шкалі», без цього приміряння на себе образу ідеального Над-Я. Без очікувань, що я точно це зроблю. Без часових рамок, дедлайнів.

Я можу, звичайно, зараз відповісти щось на кшталт цитати якогось Атланта, який тримає небо, і весь такий ідеальний і знає, як і що точно(це тут головне слово, пам’ятаймо, що між Скіллою і Харібдою – все відносно) допомагає досягнути «успіху», чи «суперуспіху», чи «надуспіху», але я не буду. Бо це все – симулякр точності, зроблений для іміджу\статусу\грошей\додавання якнайбільше овець в соцмережні френди.

Якщо Вам точно треба соціального одобрення у чомусь, яке часто сприймається як «успіх», орієнтуйтесь на цільову аудиторію: Хочете бути класною головою сільської ради? Відновіть колгосп і купіть всім по корові. Хочете бути доброю людиною для сусідів? Годуйте бездомних котів, щоб всі бачили і пофарбуйте лавочки для пенсіонерок. Хочете стати відомим поетом серед «кров-любов, калина-Україна»? Знайдіть таку спільноту, обов’язково приходіть на всі виступи і читайте свої полум’яні вірші, зітхаючи, можна ще плакати в процесі.

Поки ви обдумуєте, ким хочете стати, я таки зберу, нарешті, ці персики з вершечка дерева.

  • Звідки ти черпаєш мотивацію, щоб діставати «персики з вершечка дерева»? Як завжди діставатися «верхівки»?
  • Найперше визначаю, чи є в мене достатнє бажання. Це найскладніший етап, бо я довго можу це аналізувати. Потім придивляюсь до існуючих можливостей, або створюю свої. І – дістаю. Можливо, для цього варто усвідомити, що «ложки не існує», і те, як тобі проводити власний час життя, вирішуєш ти сам. Можливо, я люблю працювати, бо працювати = вчитись, причому постійно. Можливо, мені не підходить стандартна мотивація матеріальних благ, і я більш задоволена якимись свіжими власними відчуттями від процесу.

З іншої сторони, в мене є і не закінчені проекти. Коли я розумію, що поки що не знайшла рішення чи сил на них, я чесно зізнаюсь собі, що це треба поки що відкласти і не робити. Коли рішення чи сили будуть, бажання з’явиться знов і я їх закінчу. А якщо ні, значить не варто зациклюватись на результаті, якщо процес не принесе задоволення. Це не завжди було так. В якийсь момент просто стало критичним це от «доводити все до кінця» і я обдумала, чи реально вартує. І зрозуміла, що це один з таких соціальних шаблончиків бінарного типу. Навіщо це мені?

Вміння стратегічно і обґрунтовано відступити в певний історичний момент рятувало не одну битву і не одне життя, над цим варто думати, коли б’єшся головою в стіну. Хоч у дечому це залишається стабільним. Якщо взяти з мене пряму обіцянку, чи слово, то я дотримаю його, попри все. Має ж бути і у мене щось дуже стабільно-визначене? Напевне, не варто тут говорити про те, наскільки складно з мене таку обіцянку чи слово взяти, але такі випадки існують.

Інтерв’ю з Андрієм  Яшишеним

Випускник факультету української філології і журналістики Андрій Ящишен працює у сфері мас-медіа вже протягом шести років. В інтерв’ю він розповів про сприйняття журналістики раніше й тепер, студентські роки та особливості роботи в регіональній пресі.

Ти є випускником факультету української філології та журналістики. Чому вирішив обрати саме цей фах?

Коли закінчував школу, хотів обрати професію, яка була б мені цікавою. Вже тоді я любив дізнаватися щось нове та писати. Тому вирішив поєднати ці два захоплення й піти у журналістику. Це не була чиясь порада чи імпульсивне рішення, тому досі не шкодую щодо свого вибору. Мені подобається працювати журналістом.

Студентські роки називають найкращими. Що найбільше запам’яталося за період навчання?

Як не мене, навчання в університеті, особливо в іншому місті, це поєднання самостійності та відносної безтурботності. Так, потрібно було вчитися, заробляти бали, щоб отримувати не лише знання, а й стипендію. Проте це все одно не та відповідальність, яку маєш на роботі. Мені найбільше запам’яталося саме це прекрасне відчуття, яке більше не можна заново повторити.

Крім того, попри все в мене залишилися приємні враження від самого Кам’янця-Подільського, в якому я прожив п’ять років під час навчання. З них три роки прожив у гуртожитку. Він теж залишив приємні спогади. Звісно, безпосередньо сам гуртожиток, а особливо якість життя у ньому, важко назвати чимось хорошим — умови у ньому не найкращі. Проте ситуацію виправляли люди. Саме нові знайомства й друзі — це найкраща частина студентських років.

Які навички, здобуті під час навчання, стали найбільш необхідними в майбутньому?

Насправді, професійні навички я почав здобувати під час практики в газеті. Університет дав базу знань, за допомогою яких власне й можна було здобувати ці навички. Як мінімум, це розуміння про структуру журналістського матеріалу відповідно до його жанру. Розуміння того, що потрібно дотримуватися балансу думок, відокремлювати факти від суджень. Саме ці знання зміг використовувати під час практики.

Будь-який студент повинен розуміти: якщо він дійсно хоче стати журналістом, то повинен увесь час практикуватися у ЗМІ, бо лише так можна здобути професійні навички. Університет об’єктивно цього не може дати. Бо потрібно не лише навчитися писати, а й — збирати інформацію, що лягає в основу матеріалу.

Наразі ти працюєш в регіональних ЗМІ. Яка специфіка твоєї роботи?

Важко порівнювати особливості роботи в регіональних та загальнонаціональних ЗМІ, оскільки в останніх не працював. Але основа роботи одна й та ж: отримуєш або шукаєш тему, збираєш інформацію та пишеш матеріал. Така спрощена модель. Головна відмінність полягає лише у тому, що регіональне медіа найперше націлене на місцеві новини. Наприклад, я працюю на сайті «Є». Зазвичай ми пишемо про Хмельницький та інші населені пункти області й про все, що з ними пов’язано.

Головні відмінності в роботі кожного медіа залежать від його виду. Робота в газеті, Інтернет-сайті, на радіо чи ТБ — зовсім різна. Також у кожного видання є своя редакційна політика. Відповідно це впливає на особливості роботи. Тому, якщо журналісту-початківцю не сподобалося працювати в одному ЗМІ, він може обрати інше.

Наприклад, коли я працював в газеті «Проскурів» я лише писав матеріали й робив фотографії. Нині на сайті «Є», крім цього, також іноді знімаю відео та монтую їх. Тобто це урізноманітнює роботу та робить її цікавішою. Також працювати на сайті — динамічніше, ніж у більшості газет.

Чому обрав роботу саме в мережевих медіа? Чи мав змогу, або можливо хотів, спробувати себе в інших видах ЗМІ (радіо чи телебаченні зокрема)?

Я вирішив працювати в мережі, бо було цікаво. До цього пропрацював майже п’ять років у газеті й зрозумів, що формат місцевої газети мене втомив. Зрозумів, що я вже не зможу отримати нових навичок і досвіду. Тому пішов працювати на сайт. На радіо або телебаченні поки не працював. Наразі це мене не цікавить.

Очікування і дійсність: як змінилося твоє ставлення до журналістського фаху з моменту, коли ти лише хотів стати журналістом і зрештою став ним?

Якогось розчарування в журналістиці я не маю. Під час роботи почав краще розрізняти якісну журналістику та «помиї» (тобто різноманітні маніпуляції, фейки, джинсу та просто неякісну роботу через непрофесійність «журналістів»).

Що найбільше подобається в обраній професії?

Насправді, виділити щось конкретне важко. Мені загалом подобається робота: дізнаватися щось і ділитися цим з читачами. Кожна професія має цікаві сторони та рутину.

Яке твоє життєве кредо?

У мене немає життєвого кредо. Переконаний, що філософію або навіть обивательське ставлення до життя неможливо та й абсурдно впихувати в одне єдине кредо.

На що радив би майбутнім журналістам найбільше звертати увагу під час навчання?

На самоосвіту та практику. Потрібно якомога більше читати на різноманітні теми, щоб розширити коло свої знань. Хоча б мати ази знань, наприклад, з економіки, політики, екології, права, різних галузей культури тощо. Це допоможе у майбутньому, коли буде необхідно зануритися в якусь тему. Тоді буде хоча б розуміння, з чого починати. Загалом журналісту не завадить ерудиція. Для цього потрібно не лише багато читати, а й намагатися брати участь у різноманітних тренінгах і майстер-класах. Там іноді, крім знань, можна отримати хороші знайомства.

Інтерв’ю з Володимиром Вірстюком

Володимир Вірстюк, студент факультету української філології та журналістики колись і талановитий львівський фотограф нині, розповів про студентські роки та свою професію.

Яку роль зіграв у Вашій самореалізації університет?

Дав знайомства з людьми та основи нетворкінгу.

Чи виправдались очікування від навчання в університеті? Які найцікавіші моменти були під час навчання?

Я не очікував нічого, тому я не розчарований чи зачарований ним. Я вже на другому курсі знав, що не буду журналістом і всі решта років це підтвердження отримував для себе. У загальному про класні моменти – це спілкування і співпраця з деякими викладачами і студентами. Я про неформальність цих стосунків і людяність. Цього потім не було в УКУ (Український католицький університет – прим.), точніше у школі журналістики – дуже пропіареній, але такій абсурдній у значенні людських стосунків школі.

На Ваш погляд, якими якостями повинен володіти студент (майбутній випускник), щоб влаштуватись на роботу, пов’язану з журналістикою?

Не знаю, жодного дня не працював на когось. Тим паче в сфері журналістики. І не буду. Я думаю, виходячи із логіки життя, треба бути чесним перед собою і задати питання: «А мені це навіщо треба? У цій державі, де несвобода і цензура, де продажність слова, де вбивають журналістів…Мені це треба? Я зможу?». Якщо відповідь буде ствердна, що мовляв «так», ну тоді й ніяких шаблонів й штампів якостей і поведінки не треба мати. Просто взяв умовний молот і «лупаєш сю скалу».

Розкажіть, які дисципліни і викладачі Вам особливо запам’ятались?

Почапська Оксана Іванівна, Марчак Тетяна Андріївна, Тімофєєв Андрій Валерійович. А їхні предмети не пам’ятаю. Це не важливо зараз. Головне, що цих людей досі люблю і поважаю.

Які отримані у ВНЗ знання Вам особливо знадобились для подальшої роботи?

Покращив якість спілкування із людьми. Насправді, якщо узагальнити, то так і є. Все решта по фото я самоучка.

Чи пам’ятаєте Ви свою найпершу зйомку? Якою вона була?

Не пам’ятаю. 4 вересня 2020 року буде 10 років, як я знімаю. Тому не згадаю. Але з Камянця-Подільського я якраз і починав знімати. І це прекрасно. І насправді вдячний цим викладачам, що їх раніше вказав, які морально підтримували мій потяг, не збили мене в журналістику і приймали, що в групі я інший. Це круто, адже маю з чим зрівняти. В УКУ було все навпаки.

Найголовніші складові хорошої фотографії, на Вашу думку, це?

Найголовніше – це людина. А решта – це творчість.

Які знімки виходять краще спонтанні чи підготовлені?

По різному. Знову ж, треба розуміти, яка це зйомка.

Чи замислювались Ви колись над професією фотожурналіста?

Так, колись, 10 років тому, ще на початку. Але до душі все таки те, що я зараз знімаю.

Яку рекордну кількість зйомок за місяць Ви проводили?

25 зйомочок в місяць. Це не показник, насправді.

Марина Ковальчук, магістрантка другого року навчання

Інтерв’ю з Олексієм Єленковим

Олексій Єленков: «Потрібно слухати себе»

Олексій Єленков – один з перших випускників-журналістів університету. Він з обережністю згадує минуле, не дотримується стереотипу про те, що студентські роки – найкращі у житті кожної людини, а вважає їх важливими і вірить – все найцікавіше чекає на нього попереду. Під час прочитання підручника І. Михайлина «Основи журналістики» запам’ятав про необхідність «… мати творчу практику від перших же днів перебування в університеті…». Тому з другого курсу почав працювати за фахом. Саме це він і радить робити своїм молодшим колегам, щоб досягнути майстерності у професії.

  • Спочатку ти мріяв про кар’єру футболіста, але потім змінив думку і вирішив, що будеш журналістом. Чому так сталося?

  • Про журналістику можу сказати так: не я її обрав, а вона – мене. До 18 років я жив у селі. Не було змоги відвідувати спортивну школу, але це не стало перешкодою для занять футболом. Пам’ятаю, як ми будували ворота з дерева, обкопували поле і щось подібне інтуїтивно творили. З 10 років у мене були щоденні тренування під керівництвом товариша, який став моїм наставником. Я хотів бути воротарем. Цього ніхто не сприймав, але все йшло до того, що я вирішив вступити у спортивний університет у Львові. На початку одинадцятого класу в один момент прийшло усвідомлення, що футбол – це не серйозно. Я зрозумів, що буду журналістом.

  • Спортивні навики ти удосконалював упродовж семи років, як готувався до вступу на іншу спеціальність?

  • Пам’ятаю, що тоді почав більше уваги приділяти навчанню. Замість того, щоб виходити на регулярні вечірні тренування, писав твори і читав. Не скажу, що забув про футбол. Коли проходив повз стадіон, то мене тягнуло на поле, не міг спокійно дивитися на ворота. Але я себе заспокоював тим, що у майбутньому стану спортивним журналістом.

  • Вдалося реалізувати себе у спортивній тематиці?

  • Так. На другому курсі у нас була перша практика. Я проходив її у регіональній газеті «Фортеця», де залишився працювати до четвертого курсу. Саме там був спортивним редактором.

  • Як зміг поєднувати навчання і роботу?

  • Я навчався не заради оцінок. Для мене не відігравало важливої ролі, отримаю я п’ять чи три. Головне – все здати, щоб не було боргів. Коли почав працювати у газеті, то став практиком. Вчив тільки те, що було для мене необхідним та актуальним. Я не пропускав заняття, але не готувався до них глобально. Відповідав на основі свого досвіду роботи. Якщо були завдання щось писати, то обов’язково їх виконував, бо це розвивало мої навики. Все можна встигати, якщо планувати. Потрібно вміти розставляти пріоритети. Не можна зациклюватись на одному, тому що це виснажує. У житті має бути декілька сфер, наприклад, у студентські роки – це навчання, хобі, вільний час і спілкування з друзями.

  • Крім друкованого видання, ти ще проходив практику на телебаченні у Хмельницькому, де згодом почав працювати. Розкажи детальніше про цей період своєї діяльності у ЗМІ.

  • На телебаченні я працював після закінчення бакалаврату. Розпочав роботу в інформаційній службі. Потрібно було здати хоча б один сюжет в день. Матеріал писав на папері, потім друкував на комп’ютері, після вичитки йшов на монтаж. На той момент у нас було три комп’ютери. Один – для керівника і два – для журналістів, яких тоді працювало близько десяти. Процес був налагоджений, мені подобалися принципи функціонування телеканалу. Коли з 2010 року змінилася влада, нам почали вказувати, як знімати, як писати і як монтувати. Тоді зрозумів, що це не для мене, адже за своєю натурою я – бунтар і волелюб, тому вирішив піти з телебачення.

  • Через деякий час ти повернувся. Чому?

  • На телебачення мене повернув ранковий проєкт, тому що я мріяв працювати у такому форматі передачі. Під час переговорів у мене була умова, якщо там не буде цензури, то я погоджуюсь вести програму. Сказали, що її не буде. Обіцянку дотримали. Ми дуже вільно себе почували, нам давали можливість творити.

  • Як працювалося у прямому ефірі?

  • Було хвилююче, але я робив це із задоволенням. По-перше, ми могли говорити про те, що стало відомо тільки сьогодні. По-друге, під час запису програми ти звертаєшся до камери, а під час прямого ефіру – до глядача, який зараз дивитись передачу. До нас телефонували у студію, ми проводили розіграші, тобто відбувалася взаємодія, унаслідок якої розвивалися приємні та якісні енергетичні процеси.

  • Про що були матеріали, якими пишаєшся?

  • Є сюжети, які викликають у мене емоції, але я не можу сказати, що пишаюся ними. Це була професійна, виконана з бажанням робота. У мене є два улюблені жанри – інтерв’ю і репортаж. У них я і творив. Пам’ятаю, як декілька разів робив матеріал про фестиваль «Respubliсa». Акценти ставив на тому, що важливі люди, їхні емоції і почуття. До речі, тривалість першого сюжету – 16 хвилин, вийшов міні-фільм. Ще був цікаві матеріали під час поїздки у Грузію. Ми упродовж двох днів йшли на теплоході з Одеської області в Батумі. Було багато вільного часу, тому самостійно шукали інформаційні приводи. Наприклад, я провів інтерв’ю з капітаном теплоходу. Це гарний досвід, щоб за короткий час розкрити людину і налаштувати її до себе.

  • Ким ти працюєш зараз?

  • На четвертому році роботи на ранковому проєкті я зрозумів, що хочу рухатися далі у своєму розвитку. Подумав, що зміниться, якщо продовжу діяльність на телебаченні наступні п’ять чи десять років. На жаль, ніяких великих перспектив і можливостей не було. У той момент товариш розповів про фінансове планування і про особистий розвиток у компанії, де він працював. Я поїхав на один семінар, де почув фразу про те, що більшість людей у своєму житті нічого глобального не досягнуть, тому що витратять свій час та енергію на досягнення цілей інших людей. Після цього вирішив залишити роботу на телебаченні і розпочати вдосконалювати навички фінансової грамотності. Зараз я менеджер компанії, яка є фінансовим брокером на ринку страхування життя. Провожу фінансової консультації для людей, які хочуть навчитися грамотно розприділяти доходи, «тринькати» не все і планувати своє фінансове майбутнє чи майбутнє своїх дітей. Якщо говорити глобально – хочу покращувати фінансову грамотність українців. Тому з радістю проводжу лекції з цієї теми для учнів і студентів.

  • Працюючи у компанії, ти знову повернувся до діяльності у ранковій програмі, але не ведучим, а керівником. Як змінився твій підхід до роботи?

  • Я був керівником лише рік, щоб насамперед організувати себе. Мені було цікаво спробувати перекваліфікувати систему «начальник-підлеглий» у систему «керівник-команда». У колективі було багато конфліктів, тому я вирішив стати буфером між ним і вищим керівництвом, щоб налагодити контакт і гармонію. Також я планував ефір на тиждень, обирав тему програми, домовлявся з гостями, налаштовував людей на роботу і виконував багато інших організаційно-технічних обов’язків.

  • Зважаючи на власний досвід, як думаєш, що потрібно зробити для того, аби регіональні медіа мали попит у місцевої аудиторії?

  • Я вважаю, що місцеві ЗМІ повинні стати вільнішими і перестати працювати за шаблонами. Наприклад, журналісти загальнонаціонального рівня багато креативлять, тому що вони за це отримують відповідну зарплату. Регіональні ЗМІ мають певні обмеження. Я не хочу звести все до того, що мало платять, але це має свою вирішальну роль. Щоб місцеві медіа стали конкурентоспроможними, їм потрібно забезпечити економічну, творчу і технічну свободу.

  • Яким має бути журналіст, щоб якісно виконувати свою роботу?

  • Журналіст має бути наполегливим, терплячим, чесним і принциповим. Коли я вирішив стати журналістом, у мене не було чіткої картинки стосовно цієї професії. Крім того, я не мав ілюзій про те, що буду багатим і відомим. Знав, що треба наполегливо працювати і бути компетентним у різноманітній тематиці. Під час вступу в ЛНУ імені І. Франка студентка, яка там навчалася на третьому курсі, сказала, що журналіст – це ретранслятор. Мене тоді це образило. На першому курсі я був філософом, але згодом навчився писати доступно, а не просто. «Просто» – це тоді, коли людині не треба думати. А журналістика, виконуючи виховну функцію, має направляти на роздуми. Коли вчишся, то стаєш патріотом професії і пам’ятаєш про цінності, етику і стандарти. Тому журналісти – не такі вже і ретранслятори, адже виробляється навик аналізувати і порівнювати те, що відбувається. Наш куратор, Васьків Микола Степанович, одного разу сказав, якщо журналіст йде на фуршет, який організувала обласна рада, або бере від когось ручку чи блокнот, то він вже їм щось винен. Тому у мене був принцип: я ніколи не ходив за подарунками навіть тоді, коли мені щось призначали, аби мати можливість писати так, як я це бачу.

  • Що ти порадиш робити студентам-журналістам, щоб досягнути професійного успіху?

  • Не пропускати заняття, бо це впливає на авторитет. Але водночас не зациклюватись тільки на навчанні. Варто максимально швидко розпочинати працювати за фахом, щоб спробувати свої сили на різних медійних платформах. Обов’язково пам’ятати про стандарти журналістики, щоб якісно наповнювати інформаційних простір. Кожного разу, працюючи над чимось, ставити запитання: «Для чого я це роблю? Яка перспектива у тому, чим я займаюсь?». І найголовніше – у жодному разі не боятися вчитися і трудитися.

Ірина Хижа, студентка 2 курсу магістратури

Інтерв’ю з Вікторією Синицею

Вікторія Синиця – випускниця факультету української філології та журналістики 2018 року. Нині – кореспондентка суспільного телеканалу «UA: Перший».

Вікторіє, чому Ви обрали саме журналістику, що спонукало до такого вибору?

  • Думаю, що тепер вже можна зізнатись. У класі восьмому чи дев’ятому по телевізорі йшов серіал «Маргоша», якщо хтось такий пам’ятає ще. І те, як там зобразили роботу в редакції: спілкування колег між собою, постійні проблеми, дедлайни і шляхи їх подолання – дуже мене надихало. І здавалося б, хто хотів би працювати в постійному стресі? Я ж подумала – це саме те, що мені треба, ось так я хочу жити, коли багато змін, подій і щодня ти розгрібаєш купу всяких проблем.

  • Чим найбільше запам’ятались студентські роки?

  • Це дуже теплі спогади. Ми часто з одногрупниками збирались разом. Запам’ятались тим, як ми відкривались, як завжди допомагали і підтримували один одного. Постійно щось вигадували. Разом готувались до пар та екзаменів. Ми були справжньою командою.

    • Кого згадуєте з викладачів?

  • Думаю, що без Почапської Оксани Іванівни, Колупаєвої Олени Миколаївни, Волковинських Олександра Сергійовича та Сергія Олександровича ми були б зовсім не тими, ким стали.

    • Коли вперше почали працювати за спеціальністю?

  • На другому курсі. Почала писати нариси про спортсменів в газету «Подолянин». Потім лише практики проходила і дуже дарма.

  • Який найважливіший навик отримали в університеті?

    • Говорити навіть тоді, коли ти не знаєш про що говориш. Розбиратись у темах, які зовсім незрозумілі. Вивчати за ніч те, що треба було вивчити за тиждень.

  • Як змінилось ставлення до журналістики від початку навчання і до сьогодні?

  • Не думаю, що воно якось змінилося. Воно радше сформувалось. Бо на першому курсі я мало собі уявляла, що таке журналістка.

  • Що було найважче на початку журналістської кар’єри?

  • Мені було важко писати сюжети. Спершу не відчувалось, як помісти в дві хвилини те, що можна пояснювати годину чи як з десяти хвилин обрати найважливіші 15 секунд.

  • Ви зараз майже рік працюєте на суспільному телеканалі «UA: Перший». Які у Вас обов’язки і що найбільше любите у роботі?

  • Я – кореспондентка. Мої обов’язки – це створювати новини та реагувати на них якомога оперативніше. Шукати теми для сюжетів, планувати їх, записувати спікерів. Бути готовою їхати на подію хоч вночі. Бути готовою працювати в кадрі, навіть, якщо ти на місці лише 5 хвилин. Найбільше люблю брати інтерв’ю та робити репортажі.

  • Робота журналіста – це завжди ненормований графік. Як плануєте свій час?

  • Я можу запланувати собі два вихідних на тижні. В них намагаюсь помістити найважливіше і обов’язкове. В усі інші дні планувати щось вкрай важко, бо лише о шостій вечора сьогодні я дізнаюсь чи піду я завтра на роботу на восьму годину ранку чи на першу дня. А про те, коли звільнюсь можна, навіть, не загадувати.

  • У чому секрет вашого успіху?

  • Напевно, у тому, що я швидко адаптовуюсь до нових умов і мені цікаво постійно дізнаватися щось нове.

  • Що можете порадити студентам-журналістам?

  • Дивитись новини. Щодня! Якщо плануєте працювати за спеціальністю, то чим раніше ви зануритеся в інформаційне поле, тим легше буде потім.

  • Розкажіть коротко про те, як проходила професійна діяльність під час карантину.

  • Я взяла відпустку, коли карантину ще не було, а потім повернулась в іншу реальність – усі в масках, кругом антисептики, вітатись обіймами не можна. Людей в ньюз-румі вдвічі менше, бо нас розділили на дві групи, щоб в разі чого одні – на самоізоляцію, інші – працюють. На події їздити не можна, а їх, по суті, й не стало. Синхрони пишемо лише у Skype. А щоб перекрити картинкою сюжет, потрібно підняти пів архіву.

  • Які ваші побажання університету?

  • Університету бажаю сміливих, креативних та цілеспрямованих абітурієнтів. І завзятих, інтелектуальних та досвідчених викладачів.

Дарія Бочуля, магістрантка 2 року навчання

 

Інтерв’ю з Андрієм Гуменним

Андрій Гуменний, випускник 2018-го року, кореспондент «Суспільне: Поділля»

«Журналістикою я зацікавився не одразу, але схильність до написання творів і віршів була ще в школі. У 6-му класі я навіть написав книжку з казками, але тоді не надавав цьому великого значення. Почав замислюватися про кар’єру журналіста вже після 9-го класу. Тоді мені здавалося, що журналісти знають все і завжди перебувають у вирі подій. Кожного дня щось нове.

Після закінчення коледжу у мене були тверді наміри вступити на факультет журналістики. І мені це майже вдалося — я вступив на факультет української філології та журналістики КПНУ ім. І. Огієнка, але за спеціальністю “Українська мова і література”, а от диплом магістра отримав вже за спеціальністю “Журналістика”.

Саме під час навчання в університеті я публікував свою першу статтю у студентську газету “Студ-INFO” на тему “Прикмети студентів перед сесією”. Пізніше почав дописувати у різні видання і брати участь у різних тренінгах і стажуваннях. Мені подобався швидкий ритм життя: нові знайомства, цікаві теми і заходи.

Зараз я вже понад рік працюю кореспондентом на «Суспільному» і радий, що мої переконання кардинально не змінилися, і я не розчарувався в професії. Змінилось тільки те, що стало менше часу і важче спланувати день, бо може статися будь-що: повсякчас потрібно їздити на зйомки чи то з телефоном, чи з фотоапаратом, що, як на мене, є головним мінусом роботи у відділі новин.

У багатьох студентів формується неправильне уявлення про майбутню професію. У мене є багато друзів і знайомих, які, попрацювавши деякий час, потім змінювали свій вид діяльності, через те що попередній повністю перестав відповідати їхнім уявленням. Але я радий, що зі мною такого ще не сталося».

Отже, чиїсь сподівання справдились, а чиїсь – кардинально змінилися. Зрештою під час обрання майбутньої професії у будь-кого є певні стереотипи, нав’язані, перш за все, самими засобами масової інформації. Ми бачимо картинку, але не бачимо того, як вона будується і що за нею стоїть. Неможливо осягнути усю складність роботи, ознайомившись виключно з результатом її виконання. Журналістика – це система, у якій усі механізми є однаково важливими, а робота кожного по-своєму унікальна.