«Педагогічна поема» в листах

На особливу увагу в багатому тематичному розмаїтті української епістолярної класики заслуговують листи українських репресованих поетів та письменників до своїх дітей, які за стилістичною єдністю творять «епістолярну педагогічну поему».

Михайлина Коцюбинська у «Книзі споминів», розмірковуючи над щоденниками своєї матері, зауважувала, що це, передусім «зворушливий документ материнської посвяти, готовности перелити себе в дитину». Згаданий епістолярний масив є свідченням такого ж інтенсивного духовно-естетичного виховання батьками своїх дітей, вимушеного виховання на відстані, коли все, що вони могли та повинні були сказати, виливалося у листах. Юрій Шевельов, аналізуючи більшовицький переворот в Україні та його вплив на формування радянської молоді, твердив, що «Слимаковість духовного життя і механізованість прилюдного породили ерзаци почуттів. Ерзаци почуттів зроджують відчуття фальшу. За красивими і наскрізь скомпрометованими словами про чистоту, любов і дружбу ховається ніщо, ховається брутальність, казенщина і гидь».

Для шістдесятників-нонконформістів, які стали на оборону морально-етичних цінностей, було важливо, щоб їхні діти виросли чесними та свідомими громадянами, які б усвідомлювали фальш радянського суспільства та минущість ерзаців готових цінностей, адже «у країні, де й любов підшивають під політику і обговорюють на партійних зборах» цього досягти було вкрай важко. Зазначимо, що листи шістдесятників до дітей суголосні з класичними посланнями Луція Аннея Сенеки до свого учня Луцилія, адже їхньою метою є передусім моральне вдосконалення людини в часи духовної кризи.

ЛИСТИ ВАСИЛЯ СТУСА ДО СИНА – КОДЕКС ЧЕСТІ

Листи Василя Стуса до сина – чи не єдина можливість для в’язня виховання та спілкування з дитиною упродовж довгих років розлуки. Заарештували поета, коли Дмитрові було лише 5 років, а незадовго до смерті батько дізнався про одруження сина та народження онука. Сам Д. Стус визначив листи батька як «програму формування людини – громадянина, патріота України». Звернення В. Стуса до сина (залежно від віку дитини) мають свою інтонацію та свої «надзавдання», це листи «на виріст», з проєкцією на майбутнє. Водночас це завжди розмова рівних, без дидактичної суворості та сухості. Головне – знайти спільну мову з сином, адже «він усвідомлював, що знайомитись їм доведеться наново. Подолати ж лід взаємного незнання й нерозуміння могла лише гранична щирість». Найголовніше для Василя Стуса – щоб син виріс порядною людиною. Просить дружину пояснити синові ситуацію, щоб не цурався батька. Він навчає сина з самого дитинства розуміти різницю між добром та злом, вчить його бути справжньою людиною, попри те, що таким людям набагато важче живеться.

Зі спогадів Дмитра Стуса: «Пам’ятаю, мама кілька років приховувала від мене, що тато у в’язниці. Їй надто важко було знайти необхідні слова, аби пояснити маленькому хлопчикові, чому його тато, який нікому не робив зла, знагла опинився поруч із ґвалтівниками, забродами й бандитами […] На перші побачення в Мордовію вона їздила сама. Мені ж на запитання – коли повернеться тато? – відповідала, що він у тривалому відрядженні. Лише зрідка читала (класу, напевно, із другого чи третього) шматочки татових листів, а я все не міг зрозуміти, чому ж так затягується його таке тривале “відрядження”. […] Влітку 1974-го я дізнався правду від сусіди Мішки Ситницького: мій тато – “ворог народу”».

Розвиває інтелект та виховує моральну чистоту й непохитність. Поет твердить, що «характер – це фундамент для майбутньої будівлі». Просить бути акуратним, переписувати неохайні листи, бо «із цих дрібниць починається людина». Твердить, що добре навчатися треба не заради оцінки, не заради вчителів та батьків, а щоб «краще розуміти самого себе, людей і світ». Повчає, що освіченим треба бути, адже «освіта – це вид гігієни». Апелює до свідомості сина вже з ранніх років, щоб усвідомив себе і своє місце у цьому житті: «Не обов’язково – бути героєм. Але обов’язково – бути доброю людиною, тобто такою, що намагається більше віддати іншим, аніж брати». Налаштовує сина на серйозність, адже скоро той стане дорослим і втрачене буде важко надолужувати.

В. Стус подібно до Сенеки, який в одному з листів до Луцилія писав: «Радію, що ти заповзято працюєш над собою і дбаєш про те, аби щодня ставати кращим», теж хотів, щоб син щодня запитував себе: «А що я зроблю, щоб стати кращим ?». Батько дуже поважає особистість сина як окремого індивіда, враховує вразливість підліткового віку, шукає спеціальні підходи до нього, не вдаючись до зверхнього менторства та фальшивого моралізаторства. «Радити йому слід по-дружньому, – просить дружину, – а не вчити докучливо». І ще: «Думаю про Дмитрика, який так рідко до мене пише. Ти йому не нагадуй про те – хай пише тоді, коли відчуває потребу. […] А чим його потішив тато за останні 5 років?».

Зважаючи на заідеологізованість шкільної освіти та спотворення радянською системою розуміння базових людських цінностей, батькам доводилось шукати особливі підходи – містки єднання, щоб налагодити спілкування. Спільні інтереси – чи не найкращий спосіб. Тому В. Стус спілкується на теми, які цікавлять сина – футбол, популярна музика, шахи – та ділиться своїм досвідом.

Листи В. Стуса до сина – це кодекс честі, моральні заповіді: «Візьми собі за правило завше бути справедливим, спокійним, розважливим, мужнім. Вироби в собі свого суддю, – аби міг сам себе сварити, коли що не так учинив» , пропонує завести щоденник – «персональне дзеркало совісті» (жовтень, 1983), вчить долати труднощі: «Ми, чоловіки, народжені долати труднощі. І чим краще вміємо це робити – тим більше заслуговуємо зватися чоловіками», адже поразка мусить стимулювати на перемогу – це логіка сильних. Поет радить синові брати «од кожної пори свого життя те, що вона тобі пропонує».

Щодо дівчини радить синові: «Намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто, щоб Ти дотягався до неї, а не опускався […]. Дівчина має надати Тобі змогу – кращати, а не гіршати. Любов – то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна».

Просив сина уважно підбирати друзів, щоб не було пустих, а були справжні, цікаві, мудрі, чесні, адже, як твердив Л. Сенека, приятелювати слід лише з тими, хто зможе зробити тебе кращим.

Коли Дмитро розчарувався у навчанні в металургійному технікумі, батько підтримав його та заспокоїв: «Не надто бентежся, що фах Тобі не подобається – в Твоєму віці можна ще шукати й шукати свого покликання», адже освіта потрібна людині не для іспиту та вступу до технікуму, а для неї самої. Орієнтує сина на навчання в інституті, університеті, і не обов’язково негайно ж, тепер, головне – велике бажання досягти мети. Батько насамперед прагнув, щоб син мав свій характер та не поступався своєю волею перед обставинами, бо «Ти – це, насамперед, Твоя воля (бажання, мета, впертість і т. д.). А воля міцніє в подоланні перешкод. Будемо вважати, що Твоє «розлучення» з технікумом – то перший іспит, який Ти витримав із честю на право бути самим собою, а не таким, як усі. Масштаб людини визначається мірою її волі».

Звістку про раннє одруження сина сприймає спокійно, сподівається, що цей крок піде йому на користь, примусить бути відповідальнішим за кожний свій вчинок. Крім того, як зауважує М. Коцюбинська, «покладався, мабуть, на свій досвід високого, побожного ставлення до дружини – живий приклад для сина. Стусові листи – свідчення чистої подружньої любові, для якої не існує відстаней і завад, любові-вірності-поваги».

ІВАН СВІТЛИЧНИЙ – ДО ПЛЕМІННИКА ЯРЕМИ

Перебуваючи в таборі та на засланні, Іван Світличний турбувався про свого племінника Ярему, якому на момент арешту матері Надії Світличної виповнилось лише два роки. Що довелося пережити Яремкові, коли мати заарештували, а його без відома родичів запроторили до дитячого будинку у Ворзелі, яскраво описала у своїх спогадах Леоніда Світлична. Врешті-решт дитину знайшли, опікунство оформили на тітку Марію, але фактично увесь час дитина прожила у бабусі – Меланії Світличної.

Звісно, Іван Світличний докладав максимум зусиль, щоб підтримати дитину, налагодити контакт з маленьким адресатом та хоч якось компенсувати брак батьківської любові й опіки. У листах до дружини та рідних, окрім різних педагогічних настанов, надсилав переклади віршів відомого польського дитячого поета Я. Бжехви. «Щодо віршів, – писав дружині, – то я думав колись перекладати дитячі вірші польського поета Яна Бжехви – у мене дома було кілька його збірок, і в них дуже гарні поезії, якраз би для Яреми».

Спеціально для небожа просив дружину купувати листівки на «тваринно-рослинно-казкові» теми, що слугували б ілюстративним матеріалом до віршів. Зазначав, що вона при нагоді може й сама друкованими літерами переписувати відповідні тексти і пересилати найменшим адресатам – дочці Ю. Бадзя Богданці, синові Є. Пронюка Миросикові та Дмитрикові Стусу.

Дуже важливо, щоб у такій ситуації дитина відчувала турботу та ласку, тому Іван Світличний радив Л. Світличній віддавати листівки Яремі не всі відразу, якщо їх було декілька, а по одній, так, «щоб у нього створилась ілюзія регулярного листування». Великого значення надавав і самому процесові листування: «Поштівки надсилай в окремому конверті на його ім’я, – зазначав у листі до дружини від 23 грудня 1973 року, – а не через бабусю – економія на конвертах не велика, а йому буде приємно». У листі до сестри Надії Світличної писав: «Запасся поштівками з ведмежо-заячою тематикою і вирішив доповнювати малюнки спеціально для теми складеними віршованими текстами і через Льолю пересилати їх головному адресатові».

Переклади Івана Світличного з польської близькі за стилем та тематикою до власних віршів поета («Кіт і Миші», «Ведмежа хвороба», «Лісовий тарарам», «Я їм про Хому, а вони мені про Ярему», «Півень-горлопан». «Бурмило», «Зайчик і Ведмедик» тощо). Переспіви з Я. Бжехви («Сорока», «Стонога», «Недоростки», «Лінтюх», «Їжак-сплюх») переважно дидактично-комедійного характеру, завдяки чому й посилюється їхня виховна та розвивальна мета, адже ці вірші цілком відповідають віковим особливостям психології дитини. Наприклад, у вірші «Змій-грамотій» обігруються певні літери, що допомагає вивчити алфавіт:

Проковтне було Ягня –

І складає тілом “Я”;

Дикообраза з’їсть – й складе

Тіло літерою “Д”;

З’їсть Осла – і отак-о,

Ляже літерою “О”

Особливого значення Іван Світличний надавав виборові вартісної дитячої лектури для інтелектуального розвитку: «Загадки історії» О. Горбовського, «Мандрівками століть», «Михайлик – джура козацький» М. Пригари, «Золотий фараон» К. Брукнера, «Останній неандерталець» М. Грішнова тощо. У листі до дружини від 10 листопада 1973 року пише: «Якщо якась із цих книжок виявиться надміру серйозною, то можна ж робити з перспективою “на виріст”».

Як і Стус, І. Світличний присвячує багато уваги формуванню чоловічих якостей хлопчика; можна твердити, що це одна з наскрізних педагогічних тем листування політв’язнів з дітьми. Яскравим прикладом формування кодексу честі є присвята племінникові Яремі переспіву з англійської твору Р. Кіплінга «Ми – мужчини» Очевидно, що це не лише побажання щодо морального та духовного зростання племінника, а перш за все – motto, життєве кредо та моральні імперативи самого автора «Ґратованих сонетів»:

Ми мужчини, – й за законом честі ми чинимо –

Не для вигод і пільг, не для слова й хвали.

Є високий, шляхетний закон між мужчинами:

Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

МИКОЛА ГОРБАЛЬ – «КОЛОМИЙКА ДЛЯ АНДРІЙКА»

Цю своєрідну «Педагогічну поему» батьків-політв’язнів доповнює книжечка Миколи Горбаля «Коломийка для Андрійка», яку він написав під час свого другого ув’язнення до дня народження сина. Цікава історія створення цього подарунка, а особливо те, як змогла потрапити ця книжечка спочатку до адресата, а пізніше за кордон, у США, де і була видана з передмовою Надії Світличної. Зі спогадів М. Горбаля: «Мерзенний був час. Щоб не з’їхати з глузду, втікав хоч у якийсь приємний спогад. Це немовля було чи не єдиним світлим промінчиком у пам’яті, що не давало скаламутити розуму. Йому мало виповнитися два рочки. Чим привітати? Віршиком, малюночком? Треба це зробити відсторонено і легко. Не виходить – оточення тиснить. Згуздрав щось. Склав у невеличку книжечку, щоб улазила у конверт 16,5×12,5 см. Через цензуру не наважувався відправляти. […]. Підійшов нахабно до свого «отрядного», кажу: «Громадянине начальнику, у мого сина через тиждень день народження, два рочки. Хочу привітати, а місячний ліміт листів використав [ у таборі існував ліміт на відправлення листів, у кращому разі, якщо не було порушень, – 2 листи на місяць]. Чи не могли б ви, чисто по-людськи, зробити послугу і вкинути цього листа за зоною у поштову скриньку».

Чоловік надіслав цього листа його синові. Особливістю цієї книжечки  є те, що М. Горбаль власноручно проілюстрував кожний віршик: «Зайчик», «Бабусині козенята», «Коломийка для Андрійка», «На поміч!!!», «Дощик». Хоч це і вірші для малої дитини, але, окрім батьківської любові та любові до рідного краю, яку він хоче прищепити малому, у цих поезіях виразно виступають на перший план гіркий смуток розлуки та певні біографічні моменти.

***

Так, листи українських в’язнів сумління до дітей вражають багатогранністю підходів та методів (вірші та ілюстрації до них, момент гри, обговорення літературної класики, спільні інтереси, важливість іноземних мов). Попри розлуку фізичну, вони доклали максимум зусиль, щоб бути з дітьми разом духовно. Листи до дітей – це абетка для батьків, як виховувати дитину з перших років життя, які моральні цінності прищепити, щоб вона залишалась справжньою людиною на все життя.