Історія успіху випускниці К-ПНУ Оксани Грушанської
ОКСАНА ГРУШАНСЬКА: «Результат – це кількість спроб»
Грушанська Оксана Юріївна – випускниця факультету української філології та журналістики 2018 р. (кваліфікація – магістр. Журналіст). Журналістка, редактор, сценарист. Працює в команді незалежного кінопродакшну Real Stories Production (сфера документального кіно, соціальних відеопродуктів та анімаційних фільмів).
Оксано, що спонукало Вас обрати фах журналіста і стати студенткою факультету української філології та журналістики Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка?
Я знала, що буду працювати журналісткою ще в 6 років. Мій дідусь Василь Добровольський – журналіст, і я з дитинства захоплювалася його роботою: репортажі з місця подій, інтерв’ю з цікавими людьми, «злободенні» замітки… І після їх публікацій у газеті місто змінювалося на краще. До прикладу, після одного з його матеріалів, керівництво міста прийняло рішення про облаштування скверу на мікрорайоні Жовтневий.
Я мріяла працювати в Києві, але Кам’янець-Подільський дуже особливе місто, тому вирішила навчатися саме в Університеті Огієнка.
Розкажіть, будь ласка, про свої студентські роки. Чим запам’яталися роки навчання на факультеті української філології та журналістики?
Уже перший рік навчання на факультеті української філології та журналістики дав зрозуміти: попереду щось грандіозне. У нас була неймовірна група, у кожного – іскри в очах, прагнення щось писати, змінювати світ. На другому курсі ми навіть випустили перший випуск власної газети! Шалена злагодженість, цілісність, відповідальність. І водночас – якийсь неймовірний креатив. Здавалося, що для нас немає нічого неможливого. І це те, за чим я зараз шкодую – що, на жаль, не вдалося це відчуття єдиної команди пронести до останнього курсу. У нас кожен мав свою особливість, зачіпку, талант: Інна Вікнянська писала дуже образну прозу, Олена Митрофанюк – робила чудові аналітичні матеріали, Катя Дядюк – влучно поєднувала текст і зображення, Богдана Хома – створювала сильні есеї з тонким гумором.
Кого із викладачів згадуєте?
Усі наші прояви своїх сильних сторін стали можливими лише завдяки увазі та сильній теоретичній базі зі сторони викладачів. Варто зауважити, що вдячна всім без винятку, і що кожна дисципліна закладала фундамент для подальшої успішної практики. Я хочу виокремити п’ятьох викладачів, яких про себе відзначаю як тих, хто загартував мене як майбутню журналістку: Олександр Волковинський дав надпотужну теоретичну базу з історії та теорії тексту, а потім відточував наші стилі своїми коментарями та заувагами під час практичного написання матеріалів; Оксана Почапська представила багато потужних інструментів для роботи над інформацією; Олена Колупаєва – їй я завдячую за любов до режисури та сміливість, яку зараз виявляю в своїх перших спробах режисерської роботи; Сергій Волковинський «осучаснив» багато філософських підходів, я вдячна йому за «Клуб Практичної Філософії»; Наталія Загоруйко дала ключ до розуміння українських інтелектуалів.
Які навики Ви здобули під час навчання в університеті? Зважаючи на Ваш практичний досвід, як Ви вважаєте, які предмети потребували більш детального вивчення?
Навчання в університеті дало багато навиків, та, певно, один з найважливіших – це робота з інформацією. Пошук, оброблення, систематизація, – це все стало в нагоді. Як і висока адаптивність та вкладання в дедлайни. І хоча всі ми під час навчання часом нарікали, що не вистачає практики, зараз можу стверджувати, що одне з найбільш корисного, у що можна вкладати час в університеті, – це у вивчення теорії та створення певної гуманітарної бази. Тому що практики буде вдосталь після, а от часу на прочитання необхідної літератури, вироблення смаку, дослідження різних напрямів та, ще раз наголошу, можливості просто читати потім буде значно менше.
Одразу після закінчення навчання Ви переїхали до Києва й працевлаштувалися. У яких проєктах (програмах) Ви працювали?
Так, одразу після навчання я переїхала працювати в Київ. Спершу пів року пропрацювала на телешоу «Все буде добре» телеканалу СТБ, потім стала журналісткою, а згодом – редакторкою щоденного ток-шоу «Говорить Україна». Наприкінці зими мені запропонували роботу в команді незалежного кінопродакшну Real Stories Production, який займається зйомкою документального кіно на тему захисту прав людини. Їх слоган: «Про права людини – мовою мистецтва». Робота в цій команді поєднує в собі навики журналіста та сценариста. Це дуже цікаво, і тут стають у нагоді всі знання та вміння, отримані як під час навчання в університеті, так і з попереднього місця роботи – редактора телевізійного ток-шоу «Говорить Україна».
Ваша робота передбачає спілкування з людьми, в окремих із них непрості життєві обставини. Що Вам допомагає знайти спільну мову з ними? Які є складнощі і як Ви їх долаєте?
«Говорить Україна» – це, звісно, окрема сторінка життя, тим паче професійного. Робота там передбачала зокрема спілкування з людьми в непростих життєвих обставинах. Потрібно було тримати баланс між професійністю – дізнатися необхідну інформацію, та людяністю – слідкувати, щоб людина нормально себе почувала, заспокоювати, коли це необхідно, і підтримувати. Мій найбільш улюблений тип роботи був, коли доводилося працювати над темами в стилі «чекаю на тебе». Коли пів дня спілкуюсь з дівчиною в Литві, а потім пів дня – з її братом із Тернополя. Вони не бачились 35 років, і хлопець навіть не знав, що в нього є хтось рідний: він ріс у дитячому будинку. А сестра всі 35 років не могла його знайти, їх розлучили батьки, коли посварилися й розійшлися. Дуже важка й трепетна історія, яка двічі «зривалася» – спочатку на кордоні виявилися проблеми з документами, а потім відмінили рейс. Але зустріч, яка врешті відбулася, вартувала всіх зусиль. Як сказали вони обоє: це був найцінніший день їхнього життя.
Дехто вважає професію журналіста романтичною. Насправді, це важка й ненормована робота. Як плануєте свій вільний час?
Мій дідусь перед тим, як я остаточно йшла подавати оригінали документів на спеціальність «Журналістика», запитав мене, чи добре я подумала. «У журналістів не буває вихідних. Голова буде весь час зайнята пошуком нових тем, форм для вираження ідей чи самою роботою над матеріалом». Зараз я розумію, що він мав на увазі. Тому я не уявляю, як в цій професії можуть бути люди, яким робота не подобається, для яких це лише спосіб заробітку. Заздалегідь розпланувати свій вільний час неможливо. Навіть у день перед весіллям мені подзвонила продюсерка з проханням терміново відзняти частину матеріалу, якого не вистачає. І я кілька годин провела за зйомкою, паралельно готуючи шпильки на весільну зачіску й складаючи композиції з квітів. На щастя, мій чоловік з розумінням ставиться до моєї роботи, яка передбачає і ненормований робочий день, і часті відрядження.
Журналістика – це творча діяльність. Ми спостерігаємо за Вашими дописами, рецензіями. Що Вам найбільще подобається: публіцистика, проза чи вірші?
Не можу сказати, що подобається щось одне. Приваблює якраз можливість «переключатися» між різними видами діяльності. Я думаю, коли вже починаєш працювати з текстом, – важко зупинитися на якомусь одному форматі. Ти весь час шукаєш нових слів і нових форм для вираження своїх думок та почуттів.
У чому секрет Вашого успіху? Які плани на майбутнє?
Одна з фраз, яку я постійно тримаю в голові: «Результат – це кількість спроб». Я не вірю в талант, як такий, але вірю в сто тисяч годин, які потрібно провести за практикою того, чим хочеш займатися і далі. Я хочу і далі розповідати історії про людей: надзвичайних в тому, чим вони займаються, сміливих і вразливих, чесних, рішучих, боягузливих, ніжних, різних.
Дайте поради студентам, як правильно планувати свій час, визначати пріоритети?
Студентам, які здобувають фах журналіста, я б порадила вже з першого курсу шукати ЗМІ, з якими хочеться працювати, писати на пошту редакції і просити завдання. Навіть якщо не опублікують, ви отримаєте фідбек. Друге – не боятися цього самого фідбеку, часом редактори під час відбирання матеріалів орієнтуються на власний смак та стиль. Час, вкладений у практику, окупається в ста відсотках. Не боятися братися за нові теми, це, по-перше, розширить кругозір, а по-друге, ви зможете доступною мовою пояснити читачеві, у якого теж може не бути бекграунду з цієї теми. І ще – багато читати. «Пиши, скорочуй», – як на мене має бути настільною книгою журналістів.
Які Ваші побажання alma–mater?
Підтримувати студентів у їх креативних ідеях та діджиталізуватися.
Людмила Горчак, керівник відділу навчально-виховної роботи і гуманітарної освіти
