Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, без сумніву, може пишатися тисячами своїх випускників. Щорічно й факультет української філології та журналістики випускає у світ десятки висококваліфікованих фахівців.
Ми мали змогу поспілкуватися з талановитим режисером-мультиплікатором, педагогом, автором тренінгів і майстер-класів, випускницею нашого вишу Тетяною Ясінчук. Про нові проєкти, «ліплення» особистості й мотивацію, «флірт» із життєвими проблемами, персики на вершечку дерева та огірки на ринку нижче в розмові.
– Ти різнобічна особистість: займаєшся пластиліновою анімацією, фотографією, навчаєш дітей мультиплікації, ініціюєш проєкти з медіаграмотності. Яким своїм «дітищем» пишаєшся найбільше?
Це дуже важке для мене запитання, якщо чесно. Бо що означає «пишатися»? Щойно я переглянула три різних словники, щоб зрозуміти, що мають на увазі, коли про це говорять.
Якщо це про «пишатися», або як отримувати задоволення від якогось факту дійсності, то я не роблю таких речей, від яких його не отримую. Але це таке, здебільшого перманентне задоволення, спокійне. Отримую задоволення від подорожі, від того, що мої учні ростуть, чи коли змокаю до нитки під раптовим дощем, від того, що йду на ринок зробити якісь покупки, від усіх своїх виборів у житті, від спілкування з різними людьми, які мені близькі, навіть від того, що зараз відповідаю на запитання.
– В одному інтерв’ю ти розповідала, що для щастя варто лише «почитати гарну книжку, позайматися оригамі, відзняти нову роботу». Які ще захоплення маєш?
Конкретно зараз мене захоплює скульптура і програмування, написання скриптів до комп’ютерних ігор. Я працюю над своїм проєктом «Хюманси» в скульптурі, а саме: втілюю «метаморфози» Овідія. Це одна з моїх улюблених книжок. Програмування ж – зовсім малознайома для мене галузь знання, але в нас із комп’ютерами дещо «схожий спосіб мислення», тому я не втрачаю надії навчитися програмувати, слухаю один із відомих курсів Гарвардського університету – CS50 «Основи програмування». Він є онлайн, навіть перекладений українською.
З того, що мене ще захоплює, – це вивчення мов. Раніше це було якось рутинно, незрозуміло, формально занадто. Але згодом я знайшла такий алгоритм, який підходить саме мені. І налаштувала свій мозок на потребу у вивченні мов. Якщо б зараз мені дали можливість переобрати налаштування моїх базових «талантів», я б обрала знання мов. Це насправді більше, ніж просто інформація чи комунікація. Володіння мовами – це ще й володіння конотатом, культурним кодом, історичним текстом, мовною грою, гострою сатирою, вираженням якнайточніше своїх думок, інший погляд на світ, який ти нібито знаєш. У моєму класі висіла табличка «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти – людина». Коли я стала людиною вчетверте, я зрозуміла, про що йшла мова.
– «Ліпіть себе і свою свідомість із яскравого та якісного пластиліну!» – під таким гаслом пройшов один із твоїх тренінгів. Що допомагає і що заважає тобі «ліпити себе»?
Мені особисто дуже заважають патріархальні порядки і влада, про яку писав Фуко. Я відчуваю інколи сум і злість, коли якісь малознайомі люди намагаються нав’язувати свою думку, яка мені не цікава.
В Україні є ще одна тенденція, яка (якщо відверто) заважає, коли ти хочеш утілювати якісь проєкти, чи робити «круті» речі, – це «совкове наслєдіє». Воно ще більше вросло у свідомість українців як тип мислення, тип управління і «виховання» (коли тобі з дитинства якісь речі називають «правильними», бо так вважає сформований іншою системою індивід, якому реальність дозволяє на тебе впливати). Коли ти дорослішаєш, ця системна бінарна опозиція мислення, «залита» у твою свідомість на базовому рівні твого світосприйняття, дуже заважає розуміти й сприймати світ всеціло, не надаючи йому різноманітних відтінків. Коли ти позбуваєшся цього, відчуваєш легкість. Тоді можеш уже, крім «добре»-«погано», аналізувати причини й наслідки, бачити історію незатьмареною, тоді відкривається стереометричне зображення замість двох крапок і лінії між ними.
А ще є механізми внутрішні, суб’єктивні, які теж заважають робити те, що ти насправді хочеш. Різні псевдобажання, шаблонні думки, схеми, які просто для тебе є бар’єром, усякі «не можу», різні «як люди скажуть»… Але, як з’ясувалося, з ними працювати легше, адже люди вже придумали для цього когнітивно-поведінкову терапію і психоаналіз. Згодом це стає навіть цікавим і захопливим, бо маєш змогу витягнути з себе чергову когнітивно-поведінкову схему й розібрати її на маленькі деталі, розкласти цей конструктор за кольорами, в історичній послідовності, визначити причинно-наслідкові зв’язки. Після цього перестаєш розуміти людей, котрі кажуть «I’m fine», але при цьому сидять за столом у власному будинку, який горить (тобто в купі власних психологічних проблем, які руйнують реальне життя).
– Як університет впливає на процес «ліплення» особистості?
На певному етапі свого життя люди думають, що вони унікальні, їх думки єдині та неповторні, ніхто ще так не думав, не робив… Згодом визрівають інші думки: що допомагати й заважати «ліпити» може соціум, і тому з усіх сил ти намагаєшся якось боротися, або змиритися, або підлаштуватися під соціум. Це коли «проходять» курс соціології в університеті, зокрема, коли вивчають теорії впливу індивіда на соціум і соціуму на індивіда. Після того наступає період інструментарію: ти обираєш те, що хочеш розвивати в собі, щоб досягти якоїсь соціальної мети, а також прагнеш, щоб твої бажання й потреби були задоволені. Тобто ти вибираєш потрібні спецкурси, ходиш на лекції інших факультетів, прогулюєш нецікаві курси, щоб встигнути опанувати потрібні та важливі для тебе. Згодом, «приймаючи» себе частинами, розумієш, що ти – tabula rasa, чиста дошка, на яку досвід, історичні умови, анатомічні особливості й набуті ментальні механізми просто нанесли соціальний візерунок, перетворивши тебе в людину соціальну. Про це ти дізнаєшся, якщо відвідуєш історію філософської думки. На всіх курсах, заняттях починаєш розуміти, що ти аж ніяк не унікальний, а такий, як усі інші люди на планеті. І жодні твої думки не були й не будуть оригінальними, і ніяке «колесо» придумати ти не здатен (приблизно третій курс університету, друга соціалізація успішно завершена). І тут починається постмодерн, у якому ти просто вибираєш способи і методи, які тебе влаштовують. Починаєш прислуховуватися до своїх власних бажань, задумуєшся, в якому напрямку ти насправді хочеш розвиватися, як саме, чи що приносить тобі задоволення. Чомусь цей «прикрий» період зазвичай збігається з кінцем четвертого курсу, коли ти мав би вже визначитися зі своїм майбутнім, знати, де ти хочеш працювати, що ти можеш бути десь «успішним», але ж ми з тобою розуміємо, що це не так. І ти, звичайно, «тонеш» у симулякрах доти, поки не вступаєш до магістратури, намагаючись розібратися хоча б у чомусь, знати точно хоча б щось, у чому пізніше ти хочеш бути впевненим. Для цього можеш піти працювати, щоб на практиці пересвідчитися в тому, шо той напрям, який ти вибрав, є твоєю професією.
Ще один плюс університету в тому, що ти можеш таки опанувати методологію фахових дисциплін, узяти на озброєння всі навчальні «інструменти», які знадобляться тобі пізніше, ти можеш навчитися розбиратися в тонні непотрібної інформації, щоб знайти потрібне речення, за ніч перечитати список літератури на сто книжок, а також випробовувати власне везіння на іспитах. Або просто зациклитися на думці, що університет був тобі не потрібен, повернутися з легким серцем додому й продавати на ринку огірки…
Є ще така категорія людей, яка патологічно любить учитися, отримувати знання й вічно щось аналізувати, перевіряти якісь теорії, проводити експерименти. Я часто думаю про іншу освіту, дуже сумую за цією формою отримання знань, готуюся до написання дисертації, збираю матеріали зі своєї теми.
– Ти відзначала, що «політика і громадська активність – для людей, котрі не знайшли себе у творчості». Як тоді бути з фахом, що ти обрала, – журналістикою, яка балансує між творчістю і політичною та громадською активністю?
Зараз я нею не займаюся. А якщо б займалася, то мусила б балансувати якось. Моїми улюбленими жанрами досі є художньо-публіцистичні, які оперують образом, вони сьогодні трансформувалися і майже зникли, бо суспільство не здатне до глибокого ґрунтовного осмислення дійсності. Інформаційний потік став супершвидким і «капіталістичним», у такому темпі для індивіда нині притаманне уламково-кліпове мислення. Чи цікаво в такому середовищі вести інтеракцію з читачем? Особисто мені – ні. Хоча я дуже радію, що є люди, котрі мають на це сили, натхнення, котрі пишуть якісну аналітику, знімають якісні матеріали в Україні.
– У тебе за спиною створення мультфільмів, кліпів, соціальної реклами. Над яким проєктом зараз працюєш?
Саме зараз в анімації – ні над яким. І це – чудово. В мене є досить часу, щоб подумати, що відбулося за ці роки, проаналізувати безліч різних речей, зважити власні бажання й можливості. Іноді наступає такий період, коли ти обдумуєш вибраний «курс» і вносиш у нього ті корективи, які, можливо, призведуть до бажаного майбутнього. Це, напевне, найсолодша свобода для мене, коли ти розумієш, що можна цього досягти. Що не існує заборон, не існує страхів, не існує жодних меж чи бар’єрів. Що дивного, якщо я захочу, наприклад, то зможу через якийсь проміжок час зможу купати африканського слона в Індійському океані, або стригти овець в Австралії, чи писати комп’ютерні ігри, чи дивитися зранку на фінський ліс із вікна з чашкою кави, чи вести соціально спрямований канал, чи створювати голографічні скульптури…
– В одній із статей ти писала, що «щастя – особливий вид флірту з життєвими проблемами». Як перетворити цей «флірт» на довготривалий «роман»? Що тобі допомагає впоратися з негараздами?
Можливо, в цьому і є якийсь сенс життя: що неможливо перетворити «флірт» у «довготривалий роман». Коли щастя стає постійним, ми не можемо розуміти його цінність, воно перетворюється в буденність. І стає звичною зоною комфорту. Я більше схильна до виходів із зони комфорту, я ризик-позитивна людина, для мене в цьому й полягає сенс життя – ніколи не знаєш, що трапиться далі, тому мені цікаво дивувати саму себе. В мене є таке правило: не залишатися в кімнаті, де мені не цікаво. Це і про людей, і про проєкти, і про соціум. Я працювала ці роки в Чортківській міській музичній школі, в маленькому провінційному містечку, схожому на шоу Трумена. Найбільше мене там лякало те, що в якийсь момент я просто змирюся з цим «нульовим» прагненням до розвитку, з цим «добре так, як є», тому я почала працювати над проєктами, їздила в різні місця, щоб вихід із цієї «зони комфорту» був постійним, щоб я не звикала до поганенького, але стабільного. Як для мене, то це було б рівноцінне смерті, такі умови без жодних ризиків мене не влаштовували, для мене вони не живі.
Щодо негараздів, то мені дуже подобається таке їх розділення англійською, як misery і suffering. Перші – чисто такого практичного зразка: страждання від бідності, від того, що ти на соціальному дні, що в тебе немає грошей, щоб купити нитки з голкою й зашити взуття, щоб хоч якось пристойно виглядати. Другі – це внутрішні, екзистенційні, такі, як відчуття самотності, страждання від самого буття, страждання через смерть, надмірні емоції, через власну нікчемність, своє існування. З першими в мене все непогано, я здатна про них навіть жартувати, думаю, це нівелюється процесом творчості. Зі стражданням екзистенційним механізми дещо інші. З ними так просто не виходить, ти змушений усвідомлювати й приймати їх, розуміти, обмірковувати кожен свій крок, давати оцінку кожному вчинку.
– Звідки ти черпаєш мотивацію, щоб діставати «персики з вершечка дерева»?
По-перше визначаю, чи є в мене бажання. Це найскладніший етап, бо я довго можу це аналізувати. Потім «придивляюся» до того, що є, або створюю щось своє, обмірковую, чи це «щось» приносить мені задоволення.
З іншого боку, в мене є і незакінчені проєкти. Коли я розумію, що поки що не знайшла рішення чи сил на них, тоді чесно зізнаюся собі, що це треба поки що відкласти й не робити. Коли ж рішення чи сили будуть, бажання з’явиться знов, я їх закінчу й обов’язково реалізую.
Лєна Валяровська, студентка IV курсу
факультету української філології та журналістики
– «Ліпіть себе і свою свідомість із яскравого та якісного пластиліну!» – під таким гаслом пройшов один із твоїх тренінгів. Що допомагає і що заважає тобі «ліпити себе»? 
– В одній із статей ти писала, що «щастя – особливий вид флірту з життєвими проблемами». Як перетворити цей «флірт» на довготривалий «роман»? Що тобі допомагає впоратися з негараздами?
