Тетяна Ясінчук – Кафедра журналістики

Інтерв’ю з Тетяною Ясінчук

Кам’янець-Подільський національний університет не безпідставно може пишатися підготовленими спеціалістами різних галузей. Щорічно факультет української філології та журналістики випускає у світ десятки висококваліфікованих фахівців.

Ми мали змогу поспілкуватися з талановитим режисером-мультиплікатором, педагогом, автором тренінгів і майстер-класів, а за сумісництвом випускницею кафедри журналістики національного університету імені Івана Огієнка – Тетяною Ясінчук. Про нові проекти, «ліплення» особистості й мотивацію, «флірт» з життєвими проблемами, персики на вершечку дерева та огірки на базарі нижче у розмові.

Ти різностороння особистість – займаєшся пластиліновою анімацією, фотографією, навчаєш дітей мультиплікації, ініціюєш проекти з медіаграмотності. Яким своїм дітищем пишаєшся найбільше?
Це дуже важке для мене питання, якщо чесно. Бо що означає «пишатись»? Щойно я побувала на трьох різних словниках, щоб зрозуміти, що мають на увазі, коли про це говорять.

Якщо це про «гордість», то в мене нема її майже, єдине, що приходить в голову, то це моя майбутня дисертація, можливо, нею буду. Але це не точно.

Якщо про «пишатись» як отримувати задоволення від якогось факту дійсності, то я не роблю таких речей, від яких його не отримую. Але це таке, перманентне задоволення, спокійне. Отримую задоволення від подорожі, від того, що мої учні ростуть, чи коли змокаю до нитки під раптовим дощем, від того, що йду на базар зробити якісь покупки, від всіх своїх виборів у житті, від спілкування і просто факту існування людей, які мені близькі, від того, що зараз відповідаю на питання, теж.

Якщо про «індивідуальність, особливість» мене як індивіда, і сукупність того, як історично склалось моє життя, то теж не знаю. Якби будь-хто інший був на моєму місці, і жив моє життя, то він би все міг зробити так само, думаю. Інколи я шкодую, що люди не народжуються по четверо з однієї яйцеклітини, як деякі види броненосців. Уявляєте, я була б у чотирьох ДНК-однакових екземплярах. У кого з нас брали б інтерв’ю?

В одному з інтерв’ю ти розповідала, що для щастя варто лише «почитати хорошу книжку, позайматись орігамі, відзняти нову роботу». Які ще захоплення маєш?
Конкретно зараз мене захоплює скульптура і програмування, написання скриптів до комп’ютерних ігор. Я працюю над своїм проектом «Хюманси» в скульптурі, а саме – втілюю Метаморфози Овідія. Це одна з моїх улюблених книжок, і результат дуже мені подобається. Програмування ж – зовсім малознайома для мене область знання, але в нас з комп’ютерами дещо подібний спосіб мислення, тому я не втрачаю можливість вчитись, слухаю один з відомих курсів Гарвардського університету – CS50 «Основи програмування». Він є онлайн, навіть перекладений українською.

З того, що мене ще захоплює – вивчення мов. Раніше це було якось рутинно, незрозуміло, формально занадто. Але з часом я знайшла такий алгоритм і такий метод, який підходить саме мені. І налаштувала свій мозок на потребу у вивченні мов, звичку. Якщо б зараз мені дали можливість переобрати налаштування моїх базових «талантів», я б обрала знати багато мов різних мовних груп. Це насправді більше, аніж просто інформація чи комунікація вдала. Володіння мовами – це ще й володіння конотатом, культурним кодом, історичним контекстом, мовною грою, болючою сатирою, вираженням якнайточніше своїх думок словами, інший погляд на світ, який ти нібито знаєш. В мене у шкільному класі висіла табличка «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти – людина». Коли я стала людиною вчетверте, я зрозуміла, про що йшла мова.

«Ліпіть себе і свою свідомість з яскравого та якісного пластиліну!» – під таким гаслом пройшов один з твоїх тренінгів. Що допомагає і що заважає тобі «ліпити себе»?
Мені особисто дуже заважають патріархальні порядки українські і влада, про яку писав Фуко. Мені «пощастило» народитись з статевим хромосомним набором ХХ, і тому я не в домінантній групі соціуму. І тому деякі не дуже інтелектуально багаті представники роду гомо сапієнс (хоча в сапієнс є після цього сумнів), часто вважають, що я маю зважати на ті рамки чи стереотипи, які вони собі придумали чи в собі підтримують. Я деколи відчуваю сум та злість, коли якісь малознайомі люди намагаються нав’язувати свою думку, якої я не питаю і яка мені не цікава.

В Україні є ще одна така тенденція, яка відверто заважає, коли ти хочеш втілювати якісь проекти, чи реально робиш круті речі – «совкове наслєдіє». Це більше вже вросло в українську свідомість як тип мислення, тип управління і «виховання» (коли тобі з дитинства якісь речі називають «правильними», бо так вважає вирощений іншою системою індивід, якому можливість дозволяє на тебе впливати). Коли ти дорослішаєш, ця от системна бінарна опозиція мислення, залита на базовому рівні твого світосприйняття, дуже заважає розуміти і сприймати світ всеціло, не надаючи йому відтінків і не плутаючись у нав’язаних шаблонах. Коли позбуваєшся, відчуваєш легкість, і можеш вже крім «добре»-«погано» аналізувати причини і наслідки, бачити історію не затьмареною, відкривається стереометричне зображення замість двох точок і лінії між ними.

Є ще й механізми всередині себе, які теж заважають робити те, що ти насправді хочеш. Різні псевдо бажання, шаблонні такі думки, схеми, які просто для тебе є бар’єром, всякі «не можу», різні «як люди скажуть», і таке подібне. Але, як виявилось, з ними працювати легше, і люди вже придумали для цього когнітивно-поведінкову терапію і психоаналіз. З часом це стає навіть справді цікавим і захоплюючим – витягнути з себе чергову когнітивно-поведінкову схему і розібрати на маленькі деталі, розкласти цей конструктор по кольорах, історичній послідовності, на причинно-наслідкові зв’язки. Після цього перестаєш розуміти людей, які кажуть «I’m fine», але при цьому сидять за столом у власному домі, який горить (тобтоу купі власних психологічних проблем, які руйнують реальне життя).

Як університет впливає на процес «ліплення» особистості?
В певний момент свого життя люди думають, що вони унікальні, їх думки єдині та неповторні, ніхто ще так не думав, не робив і тд і тп (часто у пубертаті та підлітковому періоді, коли лише вступають\не вступають в універ). Згодом – що допомагати і заважати тобі себе ліпити може соціум, і тому всяким чином намагаються боротись, змиритись чи підлаштуватись під соціум. Це, коли проходять курс соціології в університеті, а саме – теорії щодо впливу індивіда на соціум і соціуму на індивіда. Після того. наступає період інструментарію – ти обираєш те, що хочеш розвивати, щоб досягти якихось соціальних цілей, а також певним чином твої бажання і потреби були задоволені. Тобто, обираєш потрібні спецкурси, ходиш на лекції інших факультетів, прогулюєш нецікаві курси, щоб встигнути опанувати потрібні та цікаві. Потім, з часом, і приймаючи себе по частинці, розумієш, що ти – tabula rasa, чиста дошка, на яку досвід, історичні умови, анатомічні особливості й набуті ментальні механізми просто нанесли соціальний візерунок, перетворивши тебе в людину соціальну. Про це ти дізнаєшся, якщо відвідуєш історію філософської думки. На всіх курсах і предметах ти починаєш розуміти, що ніяк не унікальний, а такий ж, як всі інші люди на планеті. І жодні твої думки не були і не будуть єдині, і ніяке колесо придумати ти не здатен (приблизно 3 курс університету, друга соціалізація успішно завершена). І тут починається постмодерн, в якому ти просто обираєш спосіб і метод, який підходить саме тобі. Починаєш вперше слухати свої власні бажання, куди ти насправді хочеш розвиватись і яким чином, чи що приносить тобі задоволення. Чомусь цей прикрий період зазвичай збігається з кінцем 4 курсу, коли ти мав би вже все визначити про себе і знати, де ти хочеш працювати, і вже типу бути «успішним», але ж ми з тобою розуміємо, що не є. І ти, звичайно, цілком історично визначено, тонеш в симулякрах доти, доки не вступаєш на магістратуру, намагаючись розібратись хоча б у чомусь, знати точно хоча б щось, у чому пізніше ти хочеш бути впевненим і точним . Або йдеш на роботу, якщо бачиш, що ця повінь знання от-от тебе накриє з головою, і обираєш розбиратись на практиці з тим, що напряму має бути твоєю спеціальністю.

Ще один плюс університету в тому, що ти можеш таки опанувати науковий метод і методологію, взяти на озброєння всі інструменти, які знадобляться тобі пізніше, навчитись розбиратись у тонні непотрібної інформації, щоб знайти потрібне речення, за ніч читати список літератури на сто книжок, а також – випробовувати власне везіння на іспитах. Або просто – утвердитись у тій думці, що університет був тобі не потрібен, повернутись з легким серцем додому, і продавати на базарі огірки і далі.

Є ще така категорія людей, які патологічно люблять вчитись, отримувати знання і вічно щось аналізувати, перевіряти якісь теорії, проводити якісь експерименти і бачити тенденції. Мені не дуже пощастило, що я – саме з таких. Зараз я часто думаю про наступну свою освіту, дуже скучаю за цією формою отримання знань, хочу наступного разу написати дисертацію і мати PhD, готуюсь, збираю матеріали по своїй темі, звужую тему. Але, яка ж парадоксальна істота людина, водночас і шкодую, що не можу повернутись додому з легким серцем і продавати на базарі огірки)

Ти відзначала, що «політика і громадська активність – для людей, які не знайшли себе у творчості». Як тоді бути з фахом, що ти обрала – журналістикою, яка балансує між творчістю і політичною й громадською активністю?
Назараз я нею не займаюсь. А якщо б займалась, то мусила б балансувати, якимось чином. Моїми улюбленими жанрами досі є художньо-публіцистичні, які оперують образом, вони назараз майже трансформувались і зникли, бо суспільство не здатне до глибшого ґрунтовного осмислення. Інформаційний потік став супершвидким і капіталістичним, в такому темпі індивід набуває уламково-кліпове мислення. Чи цікаво в такому середовищі вести інтеракцію з читачем? Особисто мені – ні. Хоча я дуже радію, що є люди, які мають на це сили, натхнення, і які пишуть хорошу аналітику, чи знімають якісні матеріали в Україні.

І у нас цей баланс не є в хорошому стані і на достатньо якісному рівні, на жаль. Коли подорожую в інші країни, це дуже видно. Якість української журналістики, і її «історичні досягнення». Я досить довго працювала в журналістиці, ще коли навчалась. Щоб зрозуміти, що не хочу продовжувати.

У тебе за спиною створення мультфільмів, кліпів, соціальної реклами. Над яким проектом зараз працюєш?
Саме зараз у анімації – ні над яким. І це – чудово. В мене є достатньо часу, щоб подумати, що відбулось за ці роки, проаналізувати безліч різних речей, зважити власні бажання і можливості. Іноді наступає такий час, коли ти обдумуєш власний курс і вносиш у нього ті корективи, які призведуть до бажаного тобі майбутнього. Це, напевне, така найсолодша свобода для мене, коли я розумію, що можливо все, чого я хочу. Що не існує заборон, не існує страхів, не існує жодних рамок чи бар’єрів. Що, якщо я захочу, через якийсь час я можу купати африканського слона в Індійському океані, або стригти овець в Австралії, чи писати комп’ютерні гри, чи дивитись на фінський ліс з вікна зранку з кавою, чи вести соціально-спрямований канал, чи створювати голографічні скульптури.
В одній із статей ти писала, що «щастя – особливий вид флірту з життєвими проблемами». Як перетворити цей «флірт» на довготривалий «роман»? Що тобі допомагає впоратися з негараздами?
Можливо, в цьому і є відчуття, що ти живий – що неможливо перетворити «флірт» у «довготривалий роман»? Коли щастя стає постійним, ми не можемо розуміти його цінність, воно перетворюється в буденність. І стає звичною зоною комфорту. Я більше схильна до виходів з зони комфорту, я ризик-позитивна людина, для мене в цьому і полягає відчуття життя – ніколи не знаєш, що трапиться далі, тому цікаво надалі дивувати саму себе. В мене є таке правило, не залишатись в кімнаті, де мені не цікаво. Це і про людей, і про проекти, і про соціум. Я працювала ці роки у Чортківській міській музичній школі, в маленькому провінційному містечку, схожому на шоу Трумена. І чого я боялась ці роки найбільше, що в якийсь момент я просто змирюсь з цим всім, з цим нульовим прагненням до розвитку, з цим «добре так, як є». Тому я починала проекти тут і їздила в різні місця, щоб вихід з цієї зони комфорту був постійно, і не звикати до поганенького, але стабільного. Як для мене, то це було б рівноцінно смерті, така обстановка без жодних ризиків, вона нежива для мене.

Щодо негараздів, то мені дуже подобається таке їх розділення англійською, як misery і suffering. Перші – чисто такого практичного порядку, страждання від бідності, від того, що ти на соціальному дні, що в тебе немає грошей, щоб купити нитки з голкою і зашити взуття, щоб хоч якось пристойно виглядати. Другі – це внутрішні екзистенційні, такі як відчуття самотності постійної, страждання самого буття людиною, страждання через смерть, емоції, через власну таку нікчемність, власне існування. З першими в мене все непогано, я здатна про них навіть жартувати, думаю, це нівелюється процесом творчості в деякій пропорції. Врешті-решт, можна знайти якийсь мемчик з К’єркегором, Ніцше, Сартром чи Камю і посміятись. А якщо його нема, то зробити. З стражданням екзистенційним механізми дещо інші. З ними так просто не виходить, і ти змушений усвідомлювати і приймати їх, розуміти. З часом вони стають тобі передвісниками, коли щось йде не так. Коли щось не продумане до кінця, коли ти щось витісняєш у підсвідомість, або коли сублімація дає лише частковий результат, залишаючи осад, який накопичується. З ними мені особисто дуже допомогло не мати жодних в житті надій і очікувань. Після того, як перестаєш цим користуватись, страждання і негаразди меншають, і ти вирішуєш їх в порядку виникнення. Або – так : «Якщо життя – це страждання, і зараз я мушу екзистенційно постраждати, то давайте одразу всі. Йой, най буде»

«Чітка мета – перший крок до будь-якого досягнення». Що на твою думку допомагає досягнути успіху?
«Досягнути успіху» – звучить, як «досягни драбину з гаражу, щоб зібрати нарешті ці персики з вершечка дерева». Для мене особисто поняття «успіху», крім як примарно визначеного якимось соціумом, не існує. Це, швидше, вимірюється у мені задоволенням від процесу і результатом у тій площині, у якій я хотіла б його бачити. Навіть без якоїсь оцінки по «-надцятибальній шкалі», без цього приміряння на себе образу ідеального Над-Я. Без очікувань, що я точно це зроблю. Без часових рамок, дедлайнів.

Я можу, звичайно, зараз відповісти щось на кшталт цитати якогось Атланта, який тримає небо, і весь такий ідеальний і знає, як і що точно(це тут головне слово, пам’ятаймо, що між Скіллою і Харібдою – все відносно) допомагає досягнути «успіху», чи «суперуспіху», чи «надуспіху», але я не буду. Бо це все – симулякр точності, зроблений для іміджу\статусу\грошей\додавання якнайбільше овець в соцмережні френди.

Якщо Вам точно треба соціального одобрення у чомусь, яке часто сприймається як «успіх», орієнтуйтесь на цільову аудиторію: Хочете бути класною головою сільської ради? Відновіть колгосп і купіть всім по корові. Хочете бути доброю людиною для сусідів? Годуйте бездомних котів, щоб всі бачили і пофарбуйте лавочки для пенсіонерок. Хочете стати відомим поетом серед «кров-любов, калина-Україна»? Знайдіть таку спільноту, обов’язково приходіть на всі виступи і читайте свої полум’яні вірші, зітхаючи, можна ще плакати в процесі.

Поки ви обдумуєте, ким хочете стати, я таки зберу, нарешті, ці персики з вершечка дерева.

Звідки ти черпаєш мотивацію, щоб діставати «персики з вершечка дерева»? Як завжди діставатися «верхівки»?
Найперше визначаю, чи є в мене достатнє бажання. Це найскладніший етап, бо я довго можу це аналізувати. Потім придивляюсь до існуючих можливостей, або створюю свої. І – дістаю. Можливо, для цього варто усвідомити, що «ложки не існує», і те, як тобі проводити власний час життя, вирішуєш ти сам. Можливо, я люблю працювати, бо працювати = вчитись, причому постійно. Можливо, мені не підходить стандартна мотивація матеріальних благ, і я більш задоволена якимись свіжими власними відчуттями від процесу.

З іншої сторони, в мене є і не закінчені проекти. Коли я розумію, що поки що не знайшла рішення чи сил на них, я чесно зізнаюсь собі, що це треба поки що відкласти і не робити. Коли рішення чи сили будуть, бажання з’явиться знов і я їх закінчу. А якщо ні, значить не варто зациклюватись на результаті, якщо процес не принесе задоволення. Це не завжди було так. В якийсь момент просто стало критичним це от «доводити все до кінця» і я обдумала, чи реально вартує. І зрозуміла, що це один з таких соціальних шаблончиків бінарного типу. Навіщо це мені?

Вміння стратегічно і обґрунтовано відступити в певний історичний момент рятувало не одну битву і не одне життя, над цим варто думати, коли б’єшся головою в стіну. Хоч у дечому це залишається стабільним. Якщо взяти з мене пряму обіцянку, чи слово, то я дотримаю його, попри все. Має ж бути і у мене щось дуже стабільно-визначене? Напевне, не варто тут говорити про те, наскільки складно з мене таку обіцянку чи слово взяти, але такі випадки існують.