Андрій Ящишин
Інтерв’ю з Андрієм Ящишеним
Випускник факультету української філології і журналістики Андрій Ящишен працює у сфері мас-медіа вже протягом шести років. В інтерв’ю він розповів про сприйняття журналістики раніше й тепер, студентські роки та особливості роботи в регіональній пресі.
— Ти є випускником факультету української філології та журналістики. Чому вирішив обрати саме цей фах?
— Коли закінчував школу, хотів обрати професію, яка була б мені цікавою. Вже тоді я любив дізнаватися щось нове та писати. Тому вирішив поєднати ці два захоплення й піти у журналістику. Це не була чиясь порада чи імпульсивне рішення, тому досі не шкодую щодо свого вибору. Мені подобається працювати журналістом.
— Студентські роки називають найкращими. Що найбільше запам’яталося за період навчання?
— Як не мене, навчання в університеті, особливо в іншому місті, це поєднання самостійності та відносної безтурботності. Так, потрібно було вчитися, заробляти бали, щоб отримувати не лише знання, а й стипендію. Проте це все одно не та відповідальність, яку маєш на роботі. Мені найбільше запам’яталося саме це прекрасне відчуття, яке більше не можна заново повторити.
Крім того, попри все в мене залишилися приємні враження від самого Кам’янця-Подільського, в якому я прожив п’ять років під час навчання. З них три роки прожив у гуртожитку. Він теж залишив приємні спогади. Звісно, безпосередньо сам гуртожиток, а особливо якість життя у ньому, важко назвати чимось хорошим — умови у ньому не найкращі. Проте ситуацію виправляли люди. Саме нові знайомства й друзі — це найкраща частина студентських років.
— Які навички, здобуті під час навчання, стали найбільш необхідними в майбутньому?
— Насправді, професійні навички я почав здобувати під час практики в газеті. Університет дав базу знань, за допомогою яких власне й можна було здобувати ці навички. Як мінімум, це розуміння про структуру журналістського матеріалу відповідно до його жанру. Розуміння того, що потрібно дотримуватися балансу думок, відокремлювати факти від суджень. Саме ці знання зміг використовувати під час практики.
Будь-який студент повинен розуміти: якщо він дійсно хоче стати журналістом, то повинен увесь час практикуватися у ЗМІ, бо лише так можна здобути професійні навички. Університет об’єктивно цього не може дати. Бо потрібно не лише навчитися писати, а й — збирати інформацію, що лягає в основу матеріалу.
— Наразі ти працюєш в регіональних ЗМІ. Яка специфіка твоєї роботи?
— Важко порівнювати особливості роботи в регіональних та загальнонаціональних ЗМІ, оскільки в останніх не працював. Але основа роботи одна й та ж: отримуєш або шукаєш тему, збираєш інформацію та пишеш матеріал. Така спрощена модель. Головна відмінність полягає лише у тому, що регіональне медіа найперше націлене на місцеві новини. Наприклад, я працюю на сайті «Є». Зазвичай ми пишемо про Хмельницький та інші населені пункти області й про все, що з ними пов’язано.
Головні відмінності в роботі кожного медіа залежать від його виду. Робота в газеті, Інтернет-сайті, на радіо чи ТБ — зовсім різна. Також у кожного видання є своя редакційна політика. Відповідно це впливає на особливості роботи. Тому, якщо журналісту-початківцю не сподобалося працювати в одному ЗМІ, він може обрати інше.
Наприклад, коли я працював в газеті «Проскурів» я лише писав матеріали й робив фотографії. Нині на сайті «Є», крім цього, також іноді знімаю відео та монтую їх. Тобто це урізноманітнює роботу та робить її цікавішою. Також працювати на сайті — динамічніше, ніж у більшості газет.
— Чому обрав роботу саме в мережевих медіа? Чи мав змогу, або можливо хотів, спробувати себе в інших видах ЗМІ (радіо чи телебаченні зокрема)?
— Я вирішив працювати в мережі, бо було цікаво. До цього пропрацював майже п’ять років у газеті й зрозумів, що формат місцевої газети мене втомив. Зрозумів, що я вже не зможу отримати нових навичок і досвіду. Тому пішов працювати на сайт. На радіо або телебаченні поки не працював. Наразі це мене не цікавить.
— Очікування і дійсність: як змінилося твоє ставлення до журналістського фаху з моменту, коли ти лише хотів стати журналістом і зрештою став ним?
— Якогось розчарування в журналістиці я не маю. Під час роботи почав краще розрізняти якісну журналістику та «помиї» (тобто різноманітні маніпуляції, фейки, джинсу та просто неякісну роботу через непрофесійність «журналістів»).
— Що найбільше подобається в обраній професії?
— Насправді, виділити щось конкретне важко. Мені загалом подобається робота: дізнаватися щось і ділитися цим з читачами. Кожна професія має цікаві сторони та рутину.
— Яке твоє життєве кредо?
— У мене немає життєвого кредо. Переконаний, що філософію або навіть обивательське ставлення до життя неможливо та й абсурдно впихувати в одне єдине кредо.
— На що радив би майбутнім журналістам найбільше звертати увагу під час навчання?
— На самоосвіту та практику. Потрібно якомога більше читати на різноманітні теми, щоб розширити коло свої знань. Хоча б мати ази знань, наприклад, з економіки, політики, екології, права, різних галузей культури тощо. Це допоможе у майбутньому, коли буде необхідно зануритися в якусь тему. Тоді буде хоча б розуміння, з чого починати. Загалом журналісту не завадить ерудиція. Для цього потрібно не лише багато читати, а й намагатися брати участь у різноманітних тренінгах і майстер-класах. Там іноді, крім знань, можна отримати хороші знайомства.
Інтерв’ю з Володимиром Вірстюком
Володимир Вірстюк, студент факультету української філології та журналістики колись і талановитий львівський фотограф нині, розповів про студентські роки та свою професію.
‒ Яку роль зіграв у Вашій самореалізації університет?
‒ Дав знайомства з людьми та основи нетворкінгу.
‒ Чи виправдались очікування від навчання в університеті? Які найцікавіші моменти були під час навчання?
‒ Я не очікував нічого, тому я не розчарований чи зачарований ним. Я вже на другому курсі знав, що не буду журналістом і всі решта років це підтвердження отримував для себе. У загальному про класні моменти – це спілкування і співпраця з деякими викладачами і студентами. Я про неформальність цих стосунків і людяність. Цього потім не було в УКУ (Український католицький університет – прим.), точніше у школі журналістики – дуже пропіареній, але такій абсурдній у значенні людських стосунків школі.
– На Ваш погляд, якими якостями повинен володіти студент (майбутній випускник), щоб влаштуватись на роботу, пов’язану з журналістикою?
– Не знаю, жодного дня не працював на когось. Тим паче в сфері журналістики. І не буду. Я думаю, виходячи із логіки життя, треба бути чесним перед собою і задати питання: «А мені це навіщо треба? У цій державі, де несвобода і цензура, де продажність слова, де вбивають журналістів…Мені це треба? Я зможу?». Якщо відповідь буде ствердна, що мовляв «так», ну тоді й ніяких шаблонів й штампів якостей і поведінки не треба мати. Просто взяв умовний молот і «лупаєш сю скалу».
– Розкажіть, які дисципліни і викладачі Вам особливо запам’ятались?
– Почапська Оксана Іванівна, Марчак Тетяна Андріївна, Тімофєєв Андрій Валерійович. А їхні предмети не пам’ятаю. Це не важливо зараз. Головне, що цих людей досі люблю і поважаю.
– Які отримані у ВНЗ знання Вам особливо знадобились для подальшої роботи?
– Покращив якість спілкування із людьми. Насправді, якщо узагальнити, то так і є. Все решта по фото я самоучка.
– Чи пам’ятаєте Ви свою найпершу зйомку? Якою вона була?
– Не пам’ятаю. 4 вересня 2020 року буде 10 років, як я знімаю. Тому не згадаю. Але з Кам’янця-Подільського я якраз і починав знімати. І це прекрасно. І насправді вдячний цим викладачам, що їх раніше вказав, які морально підтримували мій потяг, не збили мене в журналістику і приймали, що в групі я інший. Це круто, адже маю з чим зрівняти. В УКУ було все навпаки.
– Найголовніші складові хорошої фотографії, на Вашу думку, це?
– Найголовніше – це людина. А решта – це творчість.
– Які знімки виходять краще – спонтанні чи підготовлені?
– По різному. Знову ж, треба розуміти, яка це зйомка.
– Чи замислювались Ви колись над професією фотожурналіста?
– Так, колись, 10 років тому, ще на початку. Але до душі все таки те, що я зараз знімаю.
– Яку рекордну кількість зйомок за місяць Ви проводили?
– 25 зйомочок в місяць. Це не показник, насправді.
Марина Ковальчук, магістрантка другого року навчання